Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Ігор - князь Сіверський, Руданський

Читати книгу - "Ігор - князь Сіверський, Руданський"

117
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4
Перейти на сторінку:
class="v">І ут­ру кри­ваві ра­ни

На зму­ченім тілі!"




Ярославна ра­но пла­че


Дрібними сльоза­ми,


У Пу­тивлі на заб­ралі


Воркує сло­ва­ми:


"Ой вітре мій, - ка­же, - вітре!


Буйнеє вітри­ло!


Чого ж ти, мій гос­по­ди­не,


Вієш че­рез си­лу?


Чого ме­чеш, чо­го го­ниш


Тії стріли фінські


На ле­геньких своїх кри­лах


На ми­ло­го військо?


А чи ж ма­ло тобі хма­ри


Віяти на го­ри


Та ко­раблі ко­ли­са­ти


На синьому морі?


Чого ж ти, мій гос­по­да­рю,


Ти, моє весілля


По ко­вил­лю сте­по­во­му,


Як по­рох, провіяв?"




Ярославна ра­но пла­че


Дрібними сльоза­ми,


У Пу­тивлі на заб­ралі


Воркує сло­ва­ми:


"Дніпре слав­ний!


Про­бив же ти


Каміннії го­ри


Через зем­лю по­ло­вецьку


На синєє мо­ре!


Милував же ти на собі


Живі та здо­рові


Святославові бай­да­ки


В сте­пи Коб'якові;


Помилуй же й мо­го му­жа,


Дніпре-господине,


Щоб не сла­ла сліз до нього


Я на мо­ре синє!"




Ярославна ра­но пла­че


Дрібними сльоза­ми,


У Пу­тивлі на заб­ралі


Воркує сло­ва­ми:


"Сонце моє зо­ло­теє,


Сонце моє яс­не!


Всім ти, сон­це, єси теп­ле,


Всім ти, сон­це, крас­не.


Чого ж лучі ті га­рячі,


Ті пе­кучі ду­же,


Ти пус­ти­ло не на хма­ри,


А на військо мужнє?


І зга­гою се­ред по­ля


Луки їм спраг­ну­ло


І ту­гою на безвідді


Тули їм затк­ну­ло!"





10





Аж бриз­ну­ло синє мо­ре


Саме опівночі,


Ідуть змро­ки ту­ма­на­ми,


Закривають очі.


Ігореві бог путь ка­же


З не­волі до­до­му,


На Руськую зем­лю - к от­ню


Столу зо­ло­то­му.


Позгасали ще зве­чо­ра


Вечірнії зорі.


Ігор спить не спить і чує,


Мислю мірить по­ле,


Мірить з До­ну ве­ли­ко­го


До ма­ло­го Дон­ця.


Аж кінь зар­жав опівночі,


Що до схо­ду сон­ця.


І Ов­лур там за рікою


Свиснув на все по­ле,


Дає кня­зю ро­зуміти,


Що усе го­то­ве…


Але кня­зю, знать, не бу­ти!


Земля за­гуділа,


Застукала, заг­ри­ма­ла,


Трава за­шуміла.


То вже вежі по­ло­вецькі


З по­ля підійма­лись,


За Іго­рем, за Ов­лу­ром


У по­го­ню гна­лись.




А князь Ігор гор­нос­таєм


К трістю підбігає,


Скочив го­го­лем на во­ду,


На ко­ня впа­дає;


З ко­ня ско­чив бо­сим вов­ком,


побіг лу­гом Дон­ця


І со­ко­лом під ту­ма­ном


Летить до схід сон­ця


І зби­ває сірі гу­си,


Лебеді й те­те­рю


На го­лод­неє снідан­ня,


Обід та ве­че­рю.


Коли ж Ігор че­рез сте­пи


Соколом літає,


То Влур за ним сірим вов­ком


Ззаду підбігає.


І обид­ва сту­де­ную


Росу от­ря­са­ли,


Бо обид­ва свої коні


Бистрі підірва­ли.




"Ой Іго­рю! - До­нець ка­же. -


Не мал тобі сла­ви,


Землі Руської весілля,


Кончаку нес­ла­ви!"




"Ой Дон­че мій! - Ігор ка­же. -


Не мал тобі сла­ва,


Що ми­лу­вав ти на хви­лях


Сина Свя­тос­ла­ва,


Що сте­лив тра­ву зе­ле­ну


Понад бе­ре­га­ми,


Одягав ту­ма­ном теп­лим


Попід де­ре­ва­ми.


Стеріг йо­го ти го­го­лем


На воді при вітрі,


Чайками на бист­рих стру­ях,


Черняддю в повітрі.


Чи ж не прав­да, - ка­же, - Стуг­на


Струю чуд­ну має,


Бо чужі по­то­ки зжер­ла,


Сама го­ло­дає.


І мутнії свої струї


Об корчі роз­тер­ла,


Молодому Рос­тис­ла­ву


Дніпра не відпер­ла?


І на темнім не бе­резі


Мати Рос­тис­ла­ва


Оплакала мо­ло­до­го


Сина Рос­тис­ла­ва.


Там і квіти за­жу­ри­лись,


Жалобою вкри­лись,


І де­ре­ва із ту­гою


До землі скло­ни­лись.





11





Не со­ро­ки ж то на полі


Вились, скре­го­та­ли -


То їзди­ли Гзак з Кон­ча­ком


Та сліду шу­ка­ли.


І во­ро­ни не кар­ка­ли,


І гал­ки за­мовк­ли,


Сороки не скре­го­та­ли,


Полози лиш повз­ли.


А ятелі путь до річки


Тукотом справ­ля­ють,


Соловії жи­вим співом


Світ оповіда­ють.




І мо­вить Гзак Кон­ча­кові:


"Ми жа­лю не маєм,


Коли сокіл в гніздо ле­тить,


Соколича маєм,


Золоченими стріла­ми


Його розстріляєм!"




А до Гза­ка Кон­чак ка­же:


"Ми жа­лю не маєм,


ко­ли сокіл в гніздо ле­тить,


то ми дівку маєм,


опу­таєм со­ко­ли­ча


та й жа­лю не маєм!"




І мо­вить Гзак Кон­ча­кові:


"Ой бра­те мій, бра­те!


Коли йо­го опу­таєм,


Жалю бу­дем ма­ти.


Коли йо­го опу­таєм,


Осміють нас лю­ди,


Бо не бу­де со­ко­ли­ча,


І доч­ки не бу­де!


Тогді ста­нуть на Ка­ялі


Нас і птиці би­ти,


І у полі по­ло­вецькім


Більше нам не жи­ти!"





12





А пішло ж хо­дю­че сло­во


Сталого Бо­яна


І на жінку мо­ло­дую


Співака Ко­га­на,


Що жив ко­лись у Оле­га


І у Свя­тос­ла­ва


Та хва­лив ста­реє врем'я


Діда Ярос­ла­ва:


"Хоч без пле­чей тобі тяж­ко,


Голово, сто­яти,


Але гірко і для тіла


Голови не ма­ти…"


І як справді тілу тяж­ку


Без го­ло­ви бу­ти,


То так тяж­ко й землі Руській


Без Іго­ря бу­ти.




Сонце світиться на небі,


Небо освіти­лось,


А князь Ігор в землі Руській,


І все зве­се­ли­лось.


І дівча­та на Ду­наї


Співають і в'ються,


І го­ло­си че­рез мо­ре


До Києва ллються.


Ігор їде Бо­ри­че­вом


У Київ на про­щу


До свя­тої матір-божі


В церк­ву Пи­ро­го­щу.


Поклонився, по­мо­лив­ся


І сів на по­саді -


І го­ро­ди всі ве­селі,


І сто­ро­ни раді!





* * *




Колись-то ми кня­зям ста­рим


Співали, мій бра­те!


А по­то­му і мо­ло­дим


Прийшлось заспіва­ти.


Слава ж Іго­рю, Все­во­ло­ду,


Синам Свя­тос­ла­ва!


Владимиру Іго­ри­чу


І дру­жині сла­ва!


Здорові ж ви, князі, будьте!


Здорова, дру­жи­но!


Що бо­ре­тесь за хрис­ти­янів,


Що по­гані ги­нуть…


Нехай ги­нуть по­ганії,


Як у во­ду камінь!


Зато бу­де кня­зям сла­ва,


А дру­жині - амінь.




1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігор - князь Сіверський, Руданський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ігор - князь Сіверський, Руданський"