Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

на неї, ди­ви­тись без­пе­рес­тан­ку. Але сто­яти дов­го пе­ред стов­пи­щем дівчат бу­ло ніяко­во. Він вер­нув­ся і знов став на схо­дах.

Ще не встиг­ли в церкві поб­ла­гос­ло­ви­ти лю­дей, а дівча­та по­си­па­лись од­на за дру­гою ря­доч­ком з цвин­та­ря. Во­ни на од­ну мить спи­ни­лись про­ти две­рей прит­во­ру, на ході по­вер­та­лись до две­рей, хрес­ти­лись, кла­ня­лись і бігли до бра­ми. Ро­ман ог­ля­дав кож­ну дівчи­ну.

Швидко потім дівча­та по­ча­ли бігти гур­том, як овеч­ки з че­ре­ди, не­на­че втіка­ли з цвин­та­ря. Ро­ман вглядів між ни­ми Со­ломію. Во­на йшла швид­ко, не­на­че бігла, на од­ну мить спи­ни­лась про­ти две­рей, пе­рех­рес­ти­лась, пок­ло­ни­лась і підве­ла очі. Очі впа­ли на Ро­ма­на. Ро­ман сти­ха осміхнув­ся. В Со­ломії очі ста­ли ве­селі. Во­на побігла до бра­ми, уб­ра­на в квітки, в стрічки, підпе­ре­за­на ши­ро­ким чер­во­ним шерс­тя­ним по­ясом з дов­ги­ми кінця­ми.

Роман вглядів, як май­нув в брамі її чер­во­ний по­яс, вглядів, як во­на обер­ну­лась на­зад на самій брамі і знов блис­ну­ла до йо­го очи­ма, крут­ну­лась, побігла з при­гор­ка і ніби схо­ва­лась в на­товпі дівчат.

Роман пішов навз­догінці за нею, щоб на­ди­ви­тись на неї хоч зда­ле­ки. Але дівча­та йшли так швид­ко, не­на­че їх хтось підга­няв зза­ду. Ро­ман зістав­ся да­ле­ко по­за­ду і тільки слідку­вав очи­ма за ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом та ніби ло­вив очи­ма кінці чер­во­них стрічок на Со­ломіїних пле­чах.

«Ой, пруд­ка ж та швид­ка, як во­да на бист­рині! Чи впіймаю те­бе, пруд­ка дівчи­но, чи, мо­же, вте­чеш од ме­не, як бист­ра во­да вес­ною в по­то­ку, що до­га­няєш очи­ма та й очи­ма не до­же­неш», - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до­до­му.

Поки ста­ра ма­ти доп­лен­та­лась до­до­му, про­вор­на Нас­тя вже роз­дяг­ла­ся, поздійма­ла з го­ло­ви стрічки та квітки і схо­ва­ла в скри­ню. Прий­шов і Ро­ман. Ма­ти за­га­да­ла дочці по­да­ва­ти обід.

- Ну та й Со­ломія ле­пет­ли­ва бу­ла сьогодні в церкві! - обізва­лась Нас­тя, по­ра­ючись ко­ло печі. - Ста­ла ко­ло ме­не та цілісіньку служ­бу го­во­ри­ла до ме­не. Ій-бо­гу, не да­ла мені й мо­ли­тись! Я на­си­лу двічі-тричі встиг­ла пе­рех­рес­ти­тись. Та все ог­ля­дається, та кру­титься, та по­вер­тається то сю­ди, то ту­ди: ніяк не встоїть на од­но­му місці.

- Ото гар­но! А ти б, доч­ко, ос­ту­пи­лась од неї та ста­ла деінде. Де ж та­ки ба­ла­ка­ти, ко­ли служ­ба бо­жа йде, - нав­ча­ла ста­ра Зінька.

- Цікаво зна­ти, про що ж то го­во­ри­ла тобі Со­ломія, - обізвав­ся Ро­ман, кра­ючи хліб та скла­да­ючи скиб­ки на од­ну ку­пу се­ред сто­ла.

- Та все ж про те­бе! Чо­гось ти не­на­че на­вис сьогодні їй на язик, - ска­за­ла Нас­тя, - все роз­пи­тує та й роз­пи­тує про те­бе. Не да­ла мені й бо­гу по­мо­ли­тись га­разд.

- Що ж во­на го­во­ри­ла про ме­не? - спи­тав Ро­ман.

- Та все ж роз­пи­ту­ва­ла, де ти гу­ляєш в неділю… - по­ча­ла Нас­тя та й не до­ка­за­ла. Во­на гля­ну­ла ско­са на матір і за­мовк­ла. Оче­ви­дяч­ки, їй ніяко­во бу­ло го­во­ри­ти про ту роз­мо­ву з Со­ломією при ма­тері.

Мати зир­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. В Ро­ма­на очі аж світи­лись од ве­се­лості.

«Чепляється до мо­го Ро­ма­на…» - по­ду­ма­ла Зінька, сіда­ючи за стіл, але про Со­ломію й сло­ва не про­мо­ви­ла.

Ще ніко­ли Ро­ман не був та­кий ве­се­лий, як то­го дня за обідом. Він все го­во­рив та сміявся з дівчат, що во­ни, не дос­то­яв­ши до кінця служ­би, бігли з цвин­та­ря, не­на­че овеч­ки біжать вве­чері з че­ре­ди. Ма­ти слу­ха­ла й сміялась та ми­лу­ва­лась си­ном. Во­на ні од­но­го си­на не лю­би­ла так, як лю­би­ла Ро­ма­на. Він був ти­хий та слух­ня­ний ще змал­ку, слу­хав ма­тері й те­пер. Ста­ра Зінька бу­ла ду­же бо­гомільна, що­неділі хо­ди­ла до церк­ви та мо­ли­лась бо­гу: і Ро­ман вдав­ся в матір, був ду­же бо­гомільний. Ро­ман лю­бив мо­ли­тись бо­гу, лю­бив чи­та­ти книж­ки, а най­більше цер­ковні, хоч їх ма­ло й ро­зумів. У неділю він сідав по обіді за стіл, роз­гор­тав кни­жеч­ки «житій свя­тих», котрі діста­вав в цер­ковній школі, і чи­тав їх го­лос­но. Ста­ра Зінька слу­ха­ла, але нічо­го не ро­зуміла з ве­ли­ко­руської та цер­ков­ної мо­ви, кот­ри­ми бу­ли на­пи­сані ті житія. Син тов­ма­чив старій ма­тері, оповіда­ючи на­пи­са­не в тих книж­ках своєю ук­раїнською мо­вою, і тільки ці йо­го оповідан­ня й ро­зуміла доб­ре ста­ра Зінька.

По обіді Нас­тя зібра­ла з сто­ла мис­ки та лож­ки. Ро­ман одіклав на стіл не­док­ра­яний ок­раєць хліба, згор­нув у ска­терть ок­руш­ки од ски­бок та криш­ки, виніс надвір і вит­ру­сив ку­рям. Зас­те­лив­ши стіл чис­тою ска­тер­кою, - він дістав з по­лиці но­веньку кни­жеч­ку «житій», сів за стіл і по­чав своїм зви­чаєм го­лос­но чи­та­ти. Нас­тя ми­ла лож­ки і не слу­ха­ла то­го чи­тан­ня: во­на нічогісінько не тя­ми­ла з то­го, що чи­тав Ро­ман. Ста­ра Зінька сил­ку­ва­лась слу­ха­ти, си­дя­чи на по­лу, але пе­ре­го­дя, не втя­мив­ши нічо­го, ста­ла позіха­ти та все хрес­ти­ла ро­та. Ро­ман чи­тав книж­ку, але йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од тих пущів, од то­го мо­нас­ти­ря, де спа­сав­ся свя­тий, про кот­ро­го чи­тав Ро­ман. Все це чо­гось не при­па­да­ло йо­му цього дня до впо­до­би. Він позіхнув з усієї си­ли, пок­лав книж­ку на по­ли­цю і дістав звідтіль Шев­чен­ко­ву «Ка­те­ри­ну». Цю книж­ку Ро­ман ку­пив в од­но­го ко­ро­бей­ни­ка в містеч­ку. Вже він про­чи­тав її тричі, але й те­пер чет­вер­тий раз він чи­тав її не­на­че впер­ше. І ніко­ли ще Ка­те­ри­на не при­па­да­ла йо­му так до впо­до­би. Ко­хан­ня мо­ло­дої Ка­те­ри­ни роз­буд­жу­ва­ло в йо­му ду­ми, на­га­ду­ва­ло йо­му про Со­ломію і ду­же три­во­жи­ло сер­це. Нас­тя слу­ха­ла й лож­ки ми­ти пе­рес­та­ла.

- Сину! по­кинь чи­та­ти оту книж­ку, - обізва­ла­ся ста­ра, - це не бо­жа книж­ка. Ет!.. Ні се ні те!

Але ста­ра про­ти волі слу­ха­ла ту книж­ку і вис­лу­ха­ла її до кінця. В хаті сто­яла ду­хо­та. Старій Зіньці схотіло­ся спа­ти. В неї зли­па­лись очі.

- Піду я на причілок та тро­хи од­по­чи­ну, - ска­за­ла Зінька.

- А я, ма­мо, побіжу гу­ля­ти до дівчат. Пустіть ме­не, ма­мо! - про­си­ла­ся Нас­тя.

- До ко­го ж ти хо­чеш йти на гу­лян­ку? - спи­та­ла ма­ти.

- До Со­ломії. Во­на ме­не сьогодні зап­ро­шу­ва­ла до се­бе: забіжу й до Ма­русі та й її візьму з со­бою.

Стара ма­ти не втерпіла і навіщось аж гу­ба­ми цмак­ну­ла.

- Чого тобі йти до тієї Со­ломії? Іди луч­че до Ма­русі, - ска­за­ла ма­ти. - А то чо­го так? - спи­та­ла доч­ка.

- Ет… Со­ломія - дзиґа. Пус­та дівка, - ска­за­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з ха­ти. Ро­ман гля­нув на матір і за­ду­мав­ся. Йо­му бу­ло не до сма­ку, що ма­ти гу­ди­ла Со­ломію.

- Чим же во­на пус­та дівка? - спи­тав Ро­ман не­на­че сам у се­бе.

- Мабуть, тим во­на здається ма­тері пус­тою, що про­вор­на, та все пус­тує, та кру­титься, мов та дзиґа, - обізва­лась Нас­тя.

- А як про­вор­на, то хіба це по­га­но? - ска­зав