Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Ціпов'яз, Коцюбинський

Читати книгу - "Ціпов'яз, Коцюбинський"

133
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 11
Перейти на сторінку:
хо­лод­не сяй­во, об­гор­та­ло мок­ру зем­лю, пе­ре­ли­ва­лось на змо­че­них ро­сою плу­гах, бли­ща­ло по ле­ме­шах та мок­рих ро­гах волів, що, ле­жа­чи од­далік, ти­хо ру­ми­га­ли. Тільки яри та про­вал­ля, повні пітьми, ту­ма­ну й хо­ло­ду, грізно чорніли геть навк­ру­ги, бо місяць, ма­буть, жа­хав­ся пос­ла­ти свої па­ру­си в ці таємничі за­кут­ки…

Семен по­мо­лив­ся до не­ба, за­гор­нув­ся у сви­ту і зас­нув твер­дим сном нат­руд­же­но­го робітни­ка.



***


Першої неділі після цього відпро­хав­ся Се­мен у па­на на ча­син­ку до бра­та. Він зас­тав у Ро­ма­на гос­тей: ста­рос­ту та дя­ка, що лю­бо бесіду­ва­ли за чар­кою. Відко­ли пос­тав­ле­но Ро­ма­на сільським пи­са­рем, він ще більше по­чав цу­ра­тись "му­жицької" ком­панії, а во­див­ся а дя­ком, фер­ша­лом та при­каж­чи­ка­ми в еко­номії. Ско­ро гості вий­шли, Ро­ман обер­нув­ся до Се­ме­на, пог­ля­да­ючи на нього хит­ри­ми очи­ма. Ці очі та по­горд­ли­ва ри­соч­ка ко­ло уст якось прик­ро вра­жа­ли, псу­ва­ли до­волі гар­не, че­пур­не Ро­ма­но­ве об­лич­чя а ру­ся­вим во­лос­сям на го­лові, підстри­же­ним "під польку".


- Що там, обо­ра­лись?..- бай­дуж­но обізвав­ся Ро­ман до Се­ме­на.


- Та ні ще… ще бу­де на де­який час… А я оце до те­бе, Ро­ма­не, за по­ра­дою…


- А що там та­ке? - ски­нув до­го­ри бро­ва­ми Ро­ман.


- Та то ба­чиш… склав я собі на службі тро­хи гро­ше­нят… маю сто і п'ятде­сят… Не віку­ва­ти ж мені, ду­маю собі, у най­мах, тре­ба б уже хоч клап­тик сво­го по­ля ма­ти… А тут лу­чається ку­пи­ти; па­нок отой, Ян­ковський, про­дає три мор­ги, тих…


- Що суміжні в моїм по­лем? - скрик­нув Ро­ман.


- Еге!..


Роман вже не слу­хав. Як! Цих три мор­ги ро­дю­чої землі, що на­че зу­мис­не при­ту­лені до йо­го ни­ви, ма­ють бу­ти не йо­го власністю, хоч він, скла­да­ючи гроші на цю зем­лю, два ро­ки пле­кав у серці надію ку­пи­ти її?.. І хто ж? Отой ціпов'яз мав ви­дер­ти в нього з-під но­са ту зем­лю?.. Ніко­ли! Кра­ще він собі зу­ба вир­ве, ніж по­пус­тить ко­му іншо­му ку­пи­ти її!


Думи ко­ле­сом зак­ру­ти­ли­ся в го­лові Ро­ма­новій; він по­чув, що ним по­чи­нав тіпа­ти про­пас­ни­ця.


- Ну, та що? - нер­во­во скрик­нув Ро­ман, обер­та­ючись до бра­та, - А я, бач, й прий­шов поп­ро­ха­ти, чи не по­зи­чив би ти мені ка­те­рин­ку?.. Я тобі дур­но не схо­чу… П'ятде­сят пан обіцяв по­че­ка­ти: на рік, мо­же, спро­мо­жу­ся відда­ти…


- Не дам!.. не маю!.. Чи я тобі жид, чи я тобі ба­нок який, що йдеш до ме­не по гроші? - кри­чав розд­ра­то­ва­ний Ро­ман, а усякі дум­ки так і літа­ли по йо­го го­лові, по­пе­ред­жа­ючи сло­ва.


- Та чо­го кри­чиш?.. Сха­ме­нись, чо­ловіче!.. Не да­си, то й обійдеться без свя­че­но­го на різдво!.. Жи­ди по­зи­чать!..


- Найкраще… йди до жидів, йди… най по­зи­ча­ють!.. Се­мен ли­хий та збен­те­же­ний вий­шов з ха­ти.


А Ро­ман гук­нув на жінку, щоб вий­ма­ла з бодні гроші… Та всі, які єсть!.. Ка­те­рин­ка… де­сят­ка… дру­га… тре­тя… сто трид­цять! Ма­ло!.. А про­те - тре­ба щось ра­ди­ти! Ро­ман ма­ло що не про­жо­гом ки­нув­ся до па­на Ян­ковсько­го. Так чи інак, а зем­ля му­сить бу­ти йо­го власністю!


За кілька хви­лин Ро­ман опи­нив­ся у па­на Ян­ковсько­го. Але там стріла йо­го нес­подіван­ка. Па­нок за­тяв­ся, що не про­дасть землі ніко­му, опріч Се­ме­на, бо Се­мен умо­вив­ся та дав зав­да­ток, а па­ни Ян­ковські не звик­ли ла­ма­ти сло­ва. На­да­рем­не Ро­ман да­вав більшу ціну, на­да­рем­не упев­няв па­на, що Се­мен не мав гро­шей, що він крутій і т. ін. Пан не по­хит­нувсь. Ро­ман, лю­тий та ска­же­ний, прок­ли­на­ючи бра­та, вибіг від па­на Ян­ковсько­го і не помітив, як самі но­ги за­нес­ли йо­го на ни­ву, що, мов здо­ро­во­го зу­ба, ви­ри­вав її в нього Се­мен.


"От і ку­пив, от тобі й ни­ва! - ду­мав Ро­ман, хо­дя­чи вздовж та по­пе­рек по­ля. - І як це мог­ла лу­чи­ти­ся мені та­ка при­го­да?! Мені, що вміє кож­но­го об­ду­ри­ти, кож­но­го підвес­ти… І це я з моїм ро­зу­мом ло­вив га­ви, ко­ли та­ке, що не вмів штирьох до­ку­пи склас­ти - ціпов'яз, - з зубів ви­дер мені ни­ву!.."


І рап­том уяв­ляється йо­му, що Се­мен оре на цій ниві; йо­го плуг блис­ку­чим ле­ме­шем ріже по­ле ски­бу за ски­бою. "Ні, він не зем­лю крає, він сер­це моє крає", - ду­мав Ро­ман. І йо­му од­ну мить здається, що він по­чув би тоді в ру­ках та­ку міць, що од­ною ру­кою вхо­пив би і плуг, і ко­ней, і Се­ме­на та шпур­нув би ни­ми да­ле­ко-да­ле­ко, геть за чужі різи!.. А то пе­ред очи­ма йо­го став дру­га кар­ти­на. Йо­го ни­ва й панська - то од­на Ро­ма­но­ва ни­ва; а на тій ниві рос­те-зрос­тає, як ру­та зе­ле­на, буй­на пше­ни­ця і хви­люється на вітрі мо­ло­дим ко­ло­сом по роз­ло­го­му по­лю… А сер­це в Ро­ма­на рос­те уго­ру від надії, а в ки­шені не­мов бряж­чать уже гро­ши­ки любі… "Ні, не моя ни­ва! не моя! а то­го… бо­дай йо­му все зле та ли­хе!.. Хай ку­пує, хай ку­пує!.. - ска­женіє Ро­ман. - Хай!.. і гроші дам!.. аяк­же, дам!.." А тим ча­сом по го­лові сну­ються якісь ду­ми, що то зби­ра­ють на чолі зморш­ки, то роз­гор­та­ють їх… "Хай ку­пує!.."


Роман хо­дить по по­лю і не знав, чи то но­ги но­сять йо­го, чи дум­ки, що літа­ють по го­лові, своїми крильця­ми до­по­ма­га­ють йо­му. Врешті, він стає, рішу­че б'є се­бе по ки­шені і ка­же, якось не­пев­но осміха­ючись: "Дам!.."


Роман за­раз-та­ки побіг до На­уми­хи. Він зас­тав ще Се­ме­на. На­уми­ха по­ра­лась біля печі, го­ту­ючи ве­че­рю.


Роман тро­хи зас­по­коївся вже і хит­ри­ми очи­ма пог­ля­дав то на матір, то на бра­та. Вид­ко бу­ло, що він має якусь дум­ку, якої не хо­че ви­яви­ти. Се­мен та На­уми­ха зди­ву­ва­лись тро­хи, вздрівши Ро­ма­на по такій гострій відповіді бра­тові. Але Ро­ман ка­зав, що він помірку­вав­ся, по­ра­див­ся з жінкою і оце прий­шов дізна­ти­ся, чи справді Се­мен ку­пує зем­лю, а як­що ку­пує, то скільки пот­ре­бує гро­шей. Се­мен зрадів та про­хав бра­та сіда­ти, але На­уми­ха чо­гось бу­ла ли­ха і со­ва­ла бідни­ми гор­щи­ка­ми так, що во­ни аж си­ча­ли.


Роман по­ба­вив­ся дов­гим срібним лан­цюж­ком від го­дин­ни­ка, полів у ки­ше­ню і ви­тяг звідти шкіря­ний пу­ля­рес.


- Гроші єсть, - ска­зав він, за­раз же хо­ва­ючи пу­ля­рес, - та от ли­хо, що з ки­шені во­ни го­роб­цем ви­пурх­нуть, а на­зад їх й во­лом не за­тяг­неш!.. Те­пер так: зро­би ко­му ви­го­ду, а собі клопіт… Те­пер, як­що потрібні тобі гроші, побігаєш не день, не два, ви­со­ло­пив­ши язи­ка, за­ким по­зи­чиш у жидів… А про­цент дай, та ще та­кий про­цент, що аж пальці зна­ти, що аж в го­лові зас­вер­бить від то­го про­цент­на… Я… чо­му? Я для бра­та рідно­го й пуч­ки, мов­ля­ли ви, врізав би… Я гроші дам, та нв дур­но, бо й ме­не шко­да… Те­пер та­кий світ, що й на во­ло­син­ку не­ма дур­ниці…

1 ... 3 4 5 ... 11
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ціпов'яз, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ціпов'яз, Коцюбинський"