Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi собаки. "Сте-па-а-не!.. бiжи вiвцi вилучати!"… Бiжи сама-а!.. - "Мати казали тобi,- бодай бись луснув!"… - Тато казали тобi, - щоб ти скрутилася-а-а!.. - "Наших шестеро, гляди, Марiйко!"… "Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!"… - Що-о? Де-е? Тюу - гаа!..
Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi, сонце пiрнуло в неї i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току - i раптом овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi серед рожевої куряви i плакали: бе-е-е… ме-е-е… В рожевому туманi, мов тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим усе:
- Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiдає на землю, а вечiрнє повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.
На землю глянули тихi зорi.
***
Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в Менделя.
- Не морочте менi, Хомо, голови - кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть - буде?
Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi.
- Таже сказав, що буде.
- О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми?
- Раджу. Однаково пропаде дiвка. Наїсть, нап'е вдома, тобi ж гiрше буде… А їй одна доля: у наймах. Думаєш - возьме хто бiдну? Посивiє дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
- Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого.
- Наймай, Андрiю.
- Облишiть, Хомо. Краще пиймо.
- Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться… Кажу, наймай, каятимешся потiм.
- Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрiй почервонiв i встав з-за столу.
- Сиди… Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрiєвi на плечi свої здоровеннi руки i посадив. Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло жаром.
- Ти не крути… Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Доживаєш вiка? А де ж твої молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показуєш? Покажеш ще й горб… Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така - робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш - Хома перед тобою? - Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне - смердить. А ти гадаєш - пахне? Тiкаю од людей - до волiв тiкаю. З волами розмовляю… Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають… та ревуть, та хвостами одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав - жiнка до мене заговорить та ще й пригорне… дiти защебечуть… своя хата зогрiє. Ха! За тими волами я посивiв парубком, побила б їх морока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма… Бодай…
- Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаєшся?
- Га? Лаюся чого? на душi легше… як нахмариться там - вилаюсь i легше… якби не лаявсь - згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа пашить… як запече, як запече - так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би од хати до хати - та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'є людську кров, а другого - що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце…
Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво.
Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi…
- Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працює…
Але Хома знов сердився.
- Пропади ти пропадом… Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi…
- Коли чоловiк працює, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає…
- …Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини…
- Ну, як земля нiчого не дає - на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своїй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви…
- …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають - дайте хоч на сорочку, - хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
- Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла…
- Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.
- Яке полотно?
- Як - яке? Таж розказував.
- А - так-так… Ну, пиймо краще. За
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.