Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу її простої
- Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не маєш супроти мене; нашi заручини - тайна.
- Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена на волю долi…
- Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже з сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому, - додала тихим голосом.
- Нi. - I обоє замовкли.
- Але ти будеш часто писати… - перервала вона перша тишину.
- Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця посилати.
- Вони, може, прецiнь скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - її голос краяв його серце.
- I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебувається.
- Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти… ах!
- Що, любко?
Вони станули й споглянули на себе. Обоє були блiдi.
- Ми вже дома.
- Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом.
- I менi не здавалося, що так близько… З її побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього.
- Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. - Пам'ятай про мене… - шептала в несказанному зворушеннi. - Чуєш? Пам'ятай!!
- Олено!
Вiн пристрасно притис її до серця. Опiсля цiлував мало що не кождий палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.
- Сили… дорога дiвчино! - просив вiн беззвучним голосом, а в горлi неначе давив його корч.
- Боюсь о наше щастя! - простогнала вона ледве чутно.
- Я… я… нi… - вiдповiв вiн. - Ми ж любимося.
- Любимося, Стефане, любимося…
***
Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мiшаниною горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтило родини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть шкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника!
Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося.
Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами жив на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiрше свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть. Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не минула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про "дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на "добре", вставляючись за ним гаряче.
- Воно ще таке молоде, дитинне, - мовляла вона, - мусить вибуятись; час i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих школах i старi знетерпеливились би, а не то - воно!
Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми - не надивився би-сь i за днину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! - Що вмiє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже… Так, примiром, замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцiї якого там нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i приглядається годинами всiм штукам їздцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence! [10]
В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть би й при гусарах.
- Куплю йому, - говорив вiн з ентузiазмом, - таку "бестiю", за котрою всi офiцери будуть губи гризти…
Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибила за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини Ляуфлерiв. Герман-Євген-Сидор вiд'їхав до В., щоб вiдбути там дожиданий рiк служби вiйськової, а радiсть родичiв не тривала довго. I нестямились вони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi на поличках Ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частiше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи вiн таки там i ночував.
В протягу трьох лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з Лiєвичем, змоглася вже колишня "слаба сторона" радника в непогамований налiг…
I нинi пересиджував пан радник з своїми вибраними товаришами при "шклянцi" та нарiкав гiркими словами на своє безталання.
- Коли Сидор буде i дальше таке заводити, - жалувався вiн, - коли не перестане, то доведе до того, що пiду з торбами!
- Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! - потiшав один iз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко.
- Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство - се в молодого двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягара двигати!
- Лишiть його лиш, най вибуяється, - замiтив знов iнший, якийсь податковий урядник [11]. - Я вам ручуся, що вийде з цiлої iсторiї такий чистий, такий нетиканий, як лиш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.