Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

як па­ти­ки, такі тонкі та худі!»

«Коли замішаю її зле, ти її їсти не бу­деш!»

«Ай! А хто ж її бу­де їсти, ти моя пан­но?»

«Той, для ко­го я зва­рю ма­ма­лиґу!»

«Розумно ка­жеш! - про­мо­вив, а відтак спи­тав іще: - А вмі­єш ви­ши­ти вже па­ру­боцьку со­роч­ку? Весільну, га?… А вмі­єш ти ха­ту біли­ти, лад у ній три­ма­ти, пра­ти і тка­ти? А вмі­єш ти хлопців обійма­ти й цілу­ва­ти?»

«Як не бу­ду зна­ти сього всього, ти ме­не не нав­чиш!» -відповіла я йо­му і відвер­ну­ла­ся від дур­но­го.

«Я те­бе нав­чу»,- ска­зав він, роз­ре­го­тав­ши­ся, та й вщип­нув ме­не в ру­ку, що я аж крик­ну­ла й зак­ля­ла. Але він відско­чив і відбіг. А відхо­дя­чи, нак­ли­ку­вав ще, сміючи­ся: «Па­ра­син­ко, я нав­чу те­бе всього, чо­го ти не вмієш! Чуєш? Усього, аби ти зна­ла!…»

Я не хо­чу То­до­ри­ки, ма­мо, не хо­чу йо­го! - закінчи­ла дівчи­на, зво­ру­ше­на своїм оповідан­ням, і, не стісня­ючи­ся, роз­ду­ла гу­би лю­то впе­ред се­бе і за­мовк­ла.

По сло­вах доньки зма­лю­ва­ло­ся на лиці ма­тері якесь внутрішнє вдо­во­лен­ня. З по­ве­ден­ня То­до­ри­ки во­на зак­лю­чи­ла, що він пос­та­но­вив невідмінно зас­ва­та­ти її доньку і що во­на мо­же ла­го­ди­ти для неї віно.

- Та що ж там! - ска­за­ла спокійним го­ло­сом.- Він доб­рий ґазда, чем­ний хло­пець… Не пи­як і не б'ється на тан­ці, як інші! І він має по­ле!…

- Так, але за­те він із ци­гансько­го ро­ду! - до­ки­ну­ла пря­мо дівчи­на.

- Хто се ка­зав?

- Хто? Ми­хай­ло ска­зав се раз ко­ло церк­ви…

Докія змор­щи­ла бро­ви.

- А Ми­хай­ло що має го­во­ри­ти? Чи він був на хрес­ти­нах йо­го діда й ба­би? Най ли­ше сту­лить рот, бо хоч він хло­пець чем­ний і ро­бу­чий, хо­ча і на йо­го та­та не мож­на ска­за­ти нічо­го, та за­те йо­го мам­ка не з графсько­го ро­ду, та та­ка ску­па, що… Ей, де! Пішлеш по що-не­будь до неї, по що най­мен­ше, ка­жу, то все во­на то­го «не має». А в неї всього до­волі. За­раз за хви­лю вилізе як ши­ло з мішка, що во­на те та­ки має! А не­хар­но, [11] а за­ку­ре­но в її хаті, що не дай гос­по­ди! Са­ма виг­ля­дає, як би більше в ко­мині пе­ре­сид­жу­ва­ла, ніж у хаті та по над­вор­ку - та­ка чор­на. Та­ка з неї ґазди­ня. Ли­ше вічно пря­та­ти все в скри­ню та хо­ва­ти пе­ред людьми, так як би лю­ди хотіли їй усе заб­ра­ти. А то ніко­му й у го­ло­ву не лізе, що во­на там у се­бе хо­ває. Най би я хоч ка­за­ла, що во­на має доньки, а то ли­ше ті два си­ни, та й та­ка ску­па та по­га­на!

- Вона ка­же, як яка ґазди­ня са­ма чис­то хо­дить, то в го­лові пус­то­ту має і ні на якій ро­боті не знається! - за­ки­ну­ла дівчи­на.

- Вона се ка­же! Прав­да, во­на не потрібує вичісу­ва­ти щод­ня во­лос­ся, як дівчи­на, і щод­ня чис­те білля вби­ра­ти не потрібує! - відповіла Докія.- Але раз на тиж­день мо­же се зро­би­ти. Ну, як ко­лись діста­не невістку, бу­де во­на ма­ти що ро­би­ти, до­ки не очис­тить ха­ти зо сміття, а знад­вор­ку не дасть їй ли­ця.

- Кажете, ма­мо, що невістка ма­ла би там ба­га­то ро­бо­ти? - спи­та­ла живіше Па­ра­син­ка.- Хоч би і де­сять разів бу­ло там стільки ро­бо­ти, то вже кож­на прий­ми­лась би то­го, аби мог­ла ли­ше бу­ти її невісткою. Ми­хай­ла візьметься кож­на но­га­ми й ру­ка­ми. Дру­го­го Ми­хай­ла не­ма в селі. Ба­гач, і гар­ний, і чем­ний! Але чи він візьме яку, чи візьме з на­шо­го се­ла?…

- Буде, як бог дасть! - відповіла Докія по­важ­но.- Жінка приз­на­че­на чо­ловікові, як смерть від бо­га. Ми­хай­ло мо­же аж за три ро­ки же­ни­ти­ся. А по­ки що бу­де тобі друж­бою. То­до­ри­ка візьме йо­го, пев­но, за друж­бу! Так, так, доньцю! - ска­за­ла пест­ли­во і гля­ну­ла з не­ви­мов­ною лю­бо­в'ю на доньку та пог­ла­ди­ла її по що­ках і по го­лові.- Як бог дасть, то бу­деш уже сеї зи­ми гар­ною мо­ло­дич­кою… Та­кої газ­диньки в селі й не бу­де. А як твій та­то уп'ється й за­ве­де бійку в хаті, як ста­не цілу­ва­ти­ся в рот із усіма злодіями в селі, в корчмі попід ла­ва­ми ви­сип­ля­ти­ся, тоді я прий­ду до те­бе в твою гар­ну хат­ку. І я под­баю про те, аби ти ма­ла її чим ук­ра­си­ти - і вип­ла­чу­ся в те­бе. Бог так хо­че… Бог сам так хо­че, доньцю моя. А ти слу­хай ли­ше мам­ки, й бу­де все доб­ре. Бу­де тобі доб­ре, а мені на душі бу­де лег­ше. Ли­ше бог один знає, як я гри­зу­ся!

Вона змовк­ла й зітхну­ла гли­бо­ко, а Па­ра­син­ка й собі змов­ча­ла. Во­на знов за­ду­ма­ла­ся про То­до­ри­ку, про йо­го ши­ро­кий рот, яким він міг би ска­за­ти собі сам щось до ву­ха… А відтак за­ду­ма­ла­ся, чи бу­де їй до ли­ця в білім руш­ни­ку. Зга­да­ла, як то інші дівча­та бу­дуть їй за­ви­ду­ва­ти, особ­ли­во ті старші, що ось во­на вже «мо­ло­ди­ця»!…

Схопилася жва­во на рівні но­ги і при­га­да­ла собі щось. Там, у сто­долі на сно­пах, за­бу­ла волічку, [12] яку по­да­ру­ва­ла їй стар­ша о кілька років від неї то­ва­риш­ка Ан­на, най­мич­ка з дво­ра. Хотіла за­хо­ва­ти її, аби десь не за­тяг­ну­ла­ся, а відтак забігти до Ан­ни оповісти їй, яку ма­ла з ма­мою роз­мо­ву.

Що ска­же Ан­на?… Що ска­же Ан­на на та­ке? Е, пев­но, не­ба­га­то ска­же. Все так ма­ло го­во­рить… вічно за­ду­ма­на…

Але во­на лю­бить Ан­ну. І ма­ти її лю­бить Ан­ну. І вуй­ко… Навіть та­то її, що не ди­виться в ту сто­ро­ну, де во­на ба­ла­кає з дівча­та­ми, го­во­рить до Ан­ни лас­ка­во. «Чем­на дівчи­на! - ка­же.- Вар­та доб­ро­го ґазди!…»

Ідучи лег­ким, без­жур­ним кро­ком до сто­до­ли, зірва­ла по до­розі лис­ток із вишні і, при­тис­нув­ши йо­го до уст, заг­ра­ла на нім якусь про­тяж­ну мо­но­тон­ну ме­лодію…

Було зи­мою і са­ме в м'ясниці. По­ля й то­ло­ка ле­жа­ли пок­риті гру­бою верст­вою снігу, і день у день обсіюва­ло сон­це своїм зо­ло­тис­то-чер­во­ним світлом по­верх­ню, вик­ли­ку­ва­ло лу­ду, криш­та­ле­ве ме­рехтіння на ній і зму­шу­ва­ло око ми­мо­волі шу­ка­ти за тем­ною точ­кою, на якій во­но спо­чи­ло би з од­нос­тай­но­го, осліплю­ючо­го да­ле­ко-ши­ро­ко ок­руг се­бе біли­ва.

Неначе зіштивніле [13] мо­ре, прос­тер­ла­ся зем­ля з по­луд­ня на захід, і ли­ше з од­ної сто­ро­ни темнівся ліс. Мо­гу­ча роз­тяг­не­на ма­са, що, манд­ру­ючи з да­ле­ких сторін ши­ро­кою пло­щи­ною, за­дер­жа­ла­ся тут ог­ля­ну­ти без­до­ган­ну по­верх­ню. Літом, ко­ли во­на пи­ша­ла­ся яснішою й темнішою зе­лен­ню, а зи­мою - ко­ли ста­ва­ла самітною пус­ти­нею…

Смеркалося. Панський дім сто­яв пох­му­ро. З йо­го вікон па­да­ло ма­то­ве світло, і ліни­во розп­рос­ти­рав­ся дов­жез­ний сад за ним. При­ти­кав до то­ло­ки, по якій бігла літом вузька до­ро­га. Але не