Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

187
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 58
Перейти на сторінку:
один-однiський на мiс­цi.

Вiн ви­хи­лив пер­ший раз по раз го­рiв­ки, по­да­ної йо­му Анд­ро­на­тi з срiб­но­го ма­ло­го пу­га­ри­ка [7] що пе­ре­хо­див з ро­ди­ни в ро­ди­ну, як рiч нез­ви­чай­но по­чи­ту­ва­на, i за­ду­мав­ся те­пер над Мав­рою. Був як не при умi. Що йо­му те­пер з неї? Її сер­це брех­ли­ве. Як її брав… впев­ня­ла, що лю­би­ла, а пiз­нi­ше зра­ди­ла йо­го… Та ще й по­за гро­ма­дою. I вже вiн до­­га­дується з ким… Там, в ма­лiм угорськiм мiс­тi, не­да­ле­ко пу­с­ти, ку­ди во­ни ча­сом за­хо­ди­ли… i де час­то її батько скри­п­кою гро­шi за­роб­ляв, а во­на во­ро­жи­ла i спi­ва­ла до скрип­ки, а ча­сом i гу­ля­ла… Там був один мо­ло­дий бо­ярин, що за ци­ганську му­зи­ку гру­бi гро­шi си­пав… а ча­сом з дру­ги­ми на ко­нi… поп­ри їх шат­ра вих­ром в пус­ту гнав. З ним. Та вiн вже про неї не стоїть. Не­хай, що во­на й гар­на, не­хай, що най­лiп­ше вмiє во­ро­жи­ти - хо­ча та­ка мо­ло­да - хо­ча й до­ч­ка слав­но­го мiж ци­га­на­ми Анд­ро­на­тi - йо­му во­на вже не жiн­ка. Ки­нув чер­во­ни­ми зо­ло­ти­ми ме­жи свої лю­ди, не­хай зроб­лять з нею, що схо­тять. Уб'ють або ви­ки­нуть десь. Йо­му бай­ду­же. Щоб лиш пiмс­та бу­ла, щоб з очей пiш­ла. Жи­ва чи мерт­ва - бай­ду­же. Iнак­ше - до доб­ро­го мiж ни­ми не при­й­де. А че­рез неї вiн свою гро­ма­ду не ки­не… щоб її не ба­чи­ти. Зна­чить, во­на му­сить йо­му з очей ус­ту­пи­ти­ся. Яким спо­­со­бом?.. Все од­но. Во­на йо­му вже бай­ду­жа. Хi­ба б… щоб її ще бив… а впро­чiм, во­на йо­му бай­ду­жа…


Байдужа? При тiй дум­цi йо­го пох­му­рий пог­ляд, мов зло­дiй, не­чай­но зак­рав­ся на шат­ро, де бу­ла ви­нов­ни­ця, i про­ник­ли­ве впи­вав­ся в нього.


Байдужа?


Проклята! Зра­ди­ла. Йо­го зра­ди­ла. Пер­шо­го стар­ши­ну мiж ци­ганськи­ми гро­ма­да­ми зра­ди­ла.


Вкруг нього лю­ди пи­ли i го­мо­нi­ли. Про Мав­ру заєдно i про нього. То єдна­ли­ся в пог­ля­дах, то спе­ре­ча­ли­ся. Тут i там мi­ша­ли­ся i жiн­ки. Вiн му­сив з ни­ми пи­ти, хо­ча в йо­го ду­шi щось гiр­ке го­рi­ло, мов ру­да ви­сох­ла сме­реч­чи­на, що, до­ки­ду­ва­на в огонь, трi­ща­ла…


Так i в йо­го гру­дях го­рi­ло. Але при всiм му­сив бу­ти.


Востаннє му­сив все зро­би­ти. Для се­бе, для лю­дей i Анд­ро­на­тi, яко­го лю­ди ду­же ша­ну­ва­ли.


Нараз рух.


Андронатi впос­лiднє iде кру­гом i час­тує трун­ком, роз­ли­ває, не ща­дить нi крап­лi, май­же кож­до­му пе­ре­ли­ває - а вiд­так при­тя­гає скрип­ку.


Врештi стає на но­ги.


- Люди! - гук­нув. - Цим­ба­ли, со­пiв­ки в ру­ки, а хто зо мною, то i скрип­ку. Мав­ро! - звер­нув­ся до шат­ра, де бу­ла доч­ка. - Мав­ро! про­щай­ся з Ра­ду. Завт­ра о тiй по­рi не бу­деш на­шою, - i по­тяг­нув сми­ком. Вiд­так, схи­лив­ши го­ло­ву низько над скрип­кою, не­на­че учув там в нiй для се­бе по­тай­ний ок­ре­мий го­лос з її на­ка­зу­ючо­го нут­ра, i - заг­рав.


Сипав жа­лем.


Плакали скрип­ки, дзве­нi­ли цим­ба­ли, дри­жа­ли со­пiл­ки, а над всi­ма ца­рю­ва­ла од­на-однiська струн­ка Анд­ро­на­то­вої скрип­ки. О, та скрип­ка! Зой­ком ки­да­ла­ся, го­ло­сом блу­ка­ючи, су­мом роз­ли­ва­ла­ся, мiж ци­га­нiв рва­ла­ся, а про Мав­ру, Ра­ду все опо­вi­да­ла.


I знов жаль…


Мов нiж­на бджiл­ка жа­лi­ла­ся, дри­жа­ла. Ме­та­ла­ся, впи­ва­ла­ся, вик­ли­ку­ва­ла ту­гу зi смут­ком i розп­ли­ва­ла­ся го­рем.


Андронатi грав дой­ну.


- Мавро! - кри­чав роз­пуч­ли­во вiд ча­су до ча­су, не тям­лячнсь з ди­ко­го жа­лю та при­ту­пу­ючи но­гою. - Мав­ро! - вiн грав, ко­ли­ха­ючи­ся всiм тi­лом, мов бо­же­вiльний. - Мав­ро! Твiй батько грає… Анд­ро­на­тi грає впос­лiднє для те­бе мiж ци­­га­на­ми; завт­ра, мо­же, йо­го вже не по­чуєш! Мав­ро!


Раду ле­жав, обер­не­ний ли­цем до зем­лi, i вiд­дав­ся лиш од­но­му по­чут­тю. Зра­ди­ла йо­го. Зра­ди­ла, i вiн не дiтк­не­ть­ся її бiльше, хi­ба що по-зло­му. Уб'є. Iнак­ше вiн не го­ден по своїй вда­чi. Не го­ден. Не го­ден. Го­лос скрип­ки вче­пив­ся, зда­ва­ло­ся, лиш йо­го од­но­го бо­лем роз­ри­тої i пiмс­тою спраг­не­ної ду­шi, i, мов та оса, все на­но­во впи­вав­ся в неї, ро­з'ятрю­вав. "Бi­лу ди­ти­ну при­ве­ла, чу­жо­го чо­ло­вi­ка, чу­жо­го муж­чи­ни". Зой­ком трi­по­та­ла­ся скрип­ка, жа­лi­ли цим­ба­ли: "чу­жин­ця яко­гось…" I вiн в тих дум­ках i з тим по­чут­тям жа­лю i за­вис­тi схо­див не­на­че з ро­зу­му. "Бi­лу якусь ди­ти­ну… в тре­тiм ро­цi под­руж­жя з ним… Мав­ро! Будь прок­ля­та за твою зра­ду, все го­ре на твою го­ло­ву!"


Мiсяць за­го­рiв впов­нi з-за ви­со­кої за­лiс­не­ної го­ри i не ру­­шав­ся з мiс­ця.


- Раду! - нi­би до­бив­ся на­раз го­лос Мав­ри до йо­го, i скрип­ка Анд­ро­на­тi опи­ни­ла­ся розт­рiс­ка­на ко­ло йо­го го­ло­ви. - Ра­­ду! - Вiн стре­пе­нув­ся, а Анд­ро­на­тi по­ва­лив­ся обiч йо­го на зем­лю.


- Мавро, Ма-в-ро! Ми про­щаємо те­бе на­вi­ки на… вi­ки, - сто­г­нав, а по дов­гiй хви­лi мов­чан­ки про­сив: - Спiть, лю­ди, спiть. Оцю нiч ще пе­рес­пiть ко­ло неї, а завт­ра зро­би­те, хто з вас хо­че, са­мi з нею кi­нець. Хто заб­рав чер­вiн­цi, най бе­ре i її ду­шу або й її са­му. Чи не так, Ра­ду?


- Так, - вiд­чув­ся су­хо го­лос стар­ши­ни.


- А вiд­так на­зад до пус­ти - ши­ро­кої, без­меж­ної пус­ти.


- Ух-га, пус­та! Ух-га! - ух­кав ди­ким го­ло­сом му­зи­ка. - А сьогод­нi ще спiть. I з ва­ми всi­ма ста­рий Анд­ро­на­тi. - I сiв­ши, пi­дiб­гав но­ги пiд се­бе, за­рив пальцi в во­лос­ся, за­ри­дав гiр­ко. Му­сив з своєю Мав­рою роз­лу­ча­ти­ся, ви­хо­ду не бу­ло. Ка­ра за зра­ду, особ­ли­во ж у жi­нок, а тим бiльше у жi­нок стар­шин, му­си­ла зав­ше вiд­бу­ва­ти­ся. Сам най­лiп­ше ро­зу­мiв її прос­ту­пок - i се пос­лiд­ня її нiч мiж ни­ми, ци­га­на­ми. "Спiть, лю­ди!.. - бла­гав-мо­лив. - Спи, Ра­ду. Адiть, все за­ка­ме­нi­ло. Як так вже су­ди­ло­ся, так не­хай i бу­де. Мi­сяць всьо­му свi­док; бра­тик-мi­сяць, що нас нi­ко­ли не по­ки­дає. Спiть, лю­ди, спи, Мав­ро, спи, Ра­ду, мо­ло­дий оси­ро­тi­лий ота­ма­не-раю. Ви мої дi­ти. Цитьте всi, не­хай во­на ме­жи нас впос­лi­д­нє доб­ре пе­рес­ниться. Спiть. Спи, Мав­ро… спи, Ра­ду. На нас ще лиш пус­та жде… Ши­ро­ка, глу­ха пус­та. Цитьте… ци­ть­те… спiть… Мав­ра… спить… цитьте… спiть…"


Утихло…


Спали.


Було ко­ло пер­шої го­ди­ни сеї ж но­чi, як мо­ло­да крас­на жi­н­­ка ота­ма­на Ра­ду, Мав­ра, ус­ту­па­ла­ся йо­му з своїм бi­лим си­ном на­вi­ки з йо­го шат­ра i йо­го до­ро­ги.


Цигани ра­зом з Ра­ду спа­ли, мов уби­тi, i лиш два усу­ну­ли­ся з-по­мiж них ко­тя­чи­ми ру­ха­ми. Був то ста­рий Анд­ро­на­тi i йо­го вiр­ний то­ва­риш му­зи­кант-цим­ба­лiст, що нi­ко­ли з ним не роз­лу­чав­ся. Обид­ва во­ни змо­ви­ли­ся на­пе­ред не пи­ти стiльки, що дру­гi, а як всi пос­нуть, ви­нес­ти Мав­ру з шат­ра враз з ди­ти­ною i тим спо­со­бом вир­ва­ти її з рук Ра­ду та охо­ро­ни­ти вiд смер­тi або що­най­мен­ше - вiд яко­го ка­лiцт­ва. Пос­та­но­ви стар­ши­ни мiж ци­га­на­ми бу­ли iно­дi страш­нi, i то­му во­ни по­ра­ди­ли­ся мiж со­бою, не втя­га­ючи нi­ко­го в тай­ну, ви­нес­ти скор­ше як

1 ... 3 4 5 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - Класика 📜🎩🎭:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"