Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

та його наступників — Свидригайла та Жигмонта, він знаходить притулок у Литві після поразок від золотоординців і звідти з новими силами повертається до Криму, здобувши незалежність від сарайського престолу. Остаточно він там осідає у 1430-х роках. А син Хаджі-Гірея — Менглі-Гірей остаточно розгромив золотоординських ханів у 1502 р., висунувши претензію на всю золотоординську спадщину.

Протягом XVI–XVII ст. Крим залишається головним претендентом на цю спадщину. Сагіб-Гірей, в першій половині XVI ст., заволодівши кримським престолом та Казанню і Астраханню, ніби досяг своєї мети. Але взяття Іваном IV Казані у 1552 р. (під час між царства у Криму), поступово змінило геополітичну ситуацію не на користь кримчан. При цьому зауважимо, що дружні зв’язки з Литвою зберігалися впродовж усього періоду незалежного існування Ханату.

Литовську політику використала і повторила Російська імперія. Приєднавши Україну, Москва не могла почуватися впевнено і не лише через сусідство з сильним суперником — Кримом, якому вона сплачувала (до 1710 р.) щорічну данину, але й через ймовірність українсько-кримського союзу. Останній довів свою ефективність ще до Хмельниччини. Так, запорожці під проводом гетьмана Михайла Дорошенка, надаючи в 1628–29 рр. допомогу кримськотатарському війську Мегмеда та Шагін Гіреїв, завдали поразок і турецьким яничарам, і війську Ногайської Орди. А Визвольна війна, як надзвичайно важлива складова Української національної революції середини XVII ст. зі всією очевидністю продемонструвала силу і могутність українсько-кримського союзу. В ході Визвольної війни кримсько-турецька орієнтація бачиться чи не єдиною альтернативою союзу з Московською державою. А потім, це ще в черговий раз проявилось, коли у відповідь на репресії Петра I проти запорожців і знищення у 1710 р. Запорізької Січі, у знак помсти за союз І. Мазепи з Карлом XII, останні піддалися протекції Кримського Ханату. В цьому стані запорозькі козаки знаходились до 1734 р.

Можна з впевненістю сказати, що анексія Російською імперією Криму 1783 року і ліквідація української автономії є не простим збігом історичних дат, а виявом закономірності, що добре прослідковується.

Щодо української колонізації степової і лісостепової частини Північного Причорномор’я, то тогочасні політичні умови в цілому були не зовсім сприятливі. Та Південне Подніпров’я не опустіло від русів після монгольського нашестя. М. С. Грушевський в «Ілюстрованій історії України» зазначає: «І Подніпров’є хоч не пустіло зовсім, хоч простий робочий нарід тут лишався, але не ставало тут культурного життя: воно ледве маячіло далі, знайшовши собі захист хіба в деяких монастирях. Людність же не підіймалася в своїх інтересах вище справ щоденного прожитку...» З посуванням на ці місця Литви створилися умови для слов’янської колонізації. Звичайно, сусідство з кочовиками, цими професійними воїнами, було досить неспокійним, але наші предки переймали звичаї та культуру своїх сусідів. Жителі Подніпров’я шукали притулку і захисту в лісах, глибоких степових балках, річкових заростях. Постійна небезпека і відсутність влади змушували цих, до деякої міри, «здичавілих» звіроловів, пастухів та рибалок зорганізуватися на засадах самоврядування у формі віча, круга, артілі. Всілякі спроби підкорення та повного знищення цих суворих, загартованих людей обіцяли для татар більше клопоту і втрат, ніж прибутку від здобичі. У свою чергу, подніпровці навчилися не тільки себе захищати, а й нерідко вдавалися до сухопутних і морських набігів на багаті узбережжя Чорного моря.

Крім того, на власне українських землях, що були тепер пограниччям Литви, литовські князі осаджували своїх золотоординських союзників, які значною мірою осідали назавжди, перемішуючись з місцевим населенням. Від представників тих татарських родів пішло чимало української знаті.

Зміна ситуації пов’язана з османським завоюванням північночорноморського узбережжя.

1475 р. Османська імперія захопила Кафу (Феодосію), Судак, Керч та інші міста південного та південно-східного узбережжя. Під ударами турків впало і незалежне Мангупське князівство, що знаходилось у південній гірській частині півострова. Майже все узбережжя Криму і Південно-Західний Крим перетворилися на володіння турецького султана. Тут було створено османську провінцію Кафа[14]. Тільки степова частина Криму і пониззя Дніпра залишалися під владою кримського хана, але останній ставав політичним союзником і васалом Туреччини, що було закріплено посадженням на престол Менглі-Гірея, сина Хаджі-Гірея[15].

Щоправда, ханат ще тривалий час залишався самостійним, але включення його до економічної системи Османської імперії мало безпосередній вплив на політику ханату в Причорномор’ї. Йдеться про работоргівлю, її вигідність наочно виявилася під час перших набігів Менглі-Гірея на Україну. Вони, до речі, знову, але вже химерно пов’язали Україну та Крим, а водночас — вперше — і Московщину. Менглі-Гірей пішов на союз з московським князем Іваном III задля спільної боротьби проти Золотої Орди, що являла собою загрозу для обох держав. Вирішуючи це найголовніше зовнішньополітичне завдання Крим мусив зректися свого союзу з Литвою, чого вимагала Москва, намагаючись завоювати колишні землі Київської Русі. Тому Крим почав плюндрувати литовські володіння, розраховуючи на московську допомогу проти ординців. Чим ханат допоміг московським князям вистояти у боротьбі проти Ахмата у 1480 р., коли татари вперше спустошили Україну. Згодом наступними набігами він відтягував значні сили литовців, дозволяючи Москві успішно завойовувати литовські володіння. Отже, могутність Московської держави від самого її початку коштувала Україні не один десяток тисяч людських життів.

Взагалі ж потік українських бранців, що хлинув у цей час на невільницькі ринки Османської імперії, швидко переорієнтував попит на них: бранці, яких доставляли з півночі татари, були чисельні та дешевші порівняно з полоненими з Південно-Східної Європи. На них виникає сталий попит, і в середині XVI ст. ясир стає головною принадою для кримчан, що відповідним чином впливало на їхню політику: походи за ясиром в Україну велися незалежно від офіційних міждержавних стосунків між Кримом, Портою та Польсько-Литовською державою. Звичайно, за таких умов розгортається збройне протистояння населення України та Криму. На жаль, ця боротьба надовго стала бар’єром для порозуміння українців та кримських татар і нині спекулятивно використовується для провокування ворожнечі та розбрату між ними. Проте уважний погляд на події найтрагічніших, здавалося б, для України часів показує, що війна була не єдиним питанням у стосунках українців і татар.

У XV–XVII ст. значного розвитку набула землеробська українська колонізація степу. Якими б не були обставини, що її супроводжували, осіле населення мусило засвоювати навички кочовиків, які ті виробили за тисячоліття життя в степу. А це передбачає мирні контакти.

Втім рівноправність стосунків могла в ті часи забезпечуватися тільки, так би мовити, військовим паритетом. Українці витратили на це принаймні одне-півтора століття. Становлення паритету пов’язане з виникненням козацтва. Показово, що спочатку Литва і Польща санкціонували військову організацію козацтва і використовували його для захисту своїх володінь від орд степових кочовиків. Козацтво в XVI ст. стає великою силою, оплотом