Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

й етнографами: Максимович, Срезневський, Бодянський, Костомаров, Куліш, Маркевич — усі вони почали від етнографічних студій, і в їх праці з початку й до кінця історія тісно переплітається з етнографією. При тім інтерес до своєї рідної української народности живе в них в парі з інтересом до славянства взагалі.

Відродження сусідніх славянських народів, в першій лінії чехів, а далі славян південних, благодійно вплинуло на українське національне відродження. Воно підбадьорує, окрилює українців, дає їм нове ідейне обґрунтування, показує гарні зразки.

Розвитку українських історичних дослідів дуже сприяло видання історичних матеріялів, яке розпочалося властиво аж в 40-х роках. Українці не мали своїх власних наукових установ чи товариств, але вони зуміли використати російські офіційні установи для видання матеріялів до своєї історії. Так, проф. Осип Бодянський опублікував у кінці 40-х років на сторінках «Чтеній» Російського Історичного Товариства у Москві цілий ряд козацьких літописів та інших дуже важливих матеріялів (в тім числі літопис Самовидця й «Исторію Русовъ»). Заснована в 1843 р. у Київі урядова «Археографічна Комісія», яка спиралася на Київський Центральний Архів, опинилася в руках учених українців; вона видала 4 томи дуже важних для історії правобережної України «Памятниковъ» (1845-1859), літописи Грабянки (1853) і Величка (1848-64), а з 1859 почала видавати «Архивъ Юго-Западной Россіи», котрий (до 1914 р. видано 35 томів) містить дорогоцінний актовий матеріял до історії української церкви, суспільних станів (шляхти, міщанства, селян), заселення краю, козаччини, гайдамаччини, станової організації й внутрішнього побуту XV-XVIII століть, головно — на правобережній Україні. Як редактор «Архива» протягом довшого часу, великі заслуги для української науки поклав проф. В. Антонович.

Для історії Гетьманщини другої половини XVII віку величезне значіння мали видані петербурзькою Археографічною Комісією під редакцією М. Костомарова 10 томів «Актовъ, относящихся къ исторій Южной и Западной Россіи» (1861-1878).

Етнографічні студії розкрили перед освіченим суспільством багатства народньої душі, а історичні досліди знайомили з славною минувшиною народу. Та жива сучасна дійсність була вражаючим контрастом до поезії й історії: кріпацька неволя давила народні маси, вела їх до морального й культурного застою. Бюрократичний режім паралізував усі прояви громадської самодіяльности. Відгуки революційних рухів на Заході й кличі утопійного соціялізму досягали на Україну й знаходили тут собі сприятливий ґрунт в опозиційних настроях молодших кругів громадянства. В той час, як погроза соціяльної революції впливала на старші покоління в напрямку примирення з урядом і його централізаційною політикою, серед молоді, особливо тої, що походила з дрібнішої та із збіднілої шляхти, революційні кличі робили інше вражіння.

Ідеолоґія політичного українського товариства, що повстало в половині 40-х років у Київі під назвою «Кирило-Мефодієвського Братства», носить виразний слід впливів західньо-європейської революційної Ідеолоґії 30-40 років.

Беручи це все на увагу, ми зрозуміємо, чому етнографізм в українських історичних дослідах легко й непомітно переходить в так зв. «народницький» напрям. Студії над народньою поезією, народніми обрядами та звичаями, приводять до глибших роздумувань над історичними причинами соціяльної й економічної недолі народніх мас. Увесь історичний інтерес починає звертатись на дослідження цих причин, на історію стихійних рухів народніх мас в обороні своєї свободи й соціяльно-економічних інтересів. Політичні ідеали й стремління провідних суспільних верств, їх стремління до відбудови власної держави, культурно-національні змагання — все це відступає на задній план перед інтересом до проявів революційних стремлінь народніх мас, без огляду на те, чи ці стремління звертались проти чужої влади й допомагали загально-національній справі, — чи проти своїх же провідників і тим цю саму справу ослаблювали й руйнували.

Ці погляди виразно виступають в писаннях Миколи Костомарова (1817-1885), талановитого історика й прихильника етнографічної методи в історії: його приваблюють до себе найбільше такі моменти в українській (як і рівно ж в російській) історії, де на перший план виступають народні маси; стихійні народні рухи, кріваві повстання, Хмельниччина, бунт Степана Разина — все це залюбки малює Костомаров у своїх монографіях, залишаючи в тіні самих провідників рухів.

Певна річ, що це захоплення народніми рухами, без глибшої аналізи соціяльної динаміки старої України й економічних основ її розвою (що було за часів Костомарова ділом буддучини), вело до односторонього уявлення українського історичного процесу. Ідеалізація козацької свободи не давала доглянути державно-творчих, будівничих елементів української історії й оцінити їхні змагання.

Всі сильні, але разом з тим всі слабі сторони народницького напрямку української історичної думки виразно виявились в дальшім розвитку української історіографії, коли з початком 60-тих років на її горизонті появилася така велика сила, як професор київського університету Володимир Антонович (1838-1908). Діяльність Антоновича має особливе значіння в розвитку нашої національної самосвідомости ще в однім відношенні. Оскільки до того часу провідну ролю в українськім національнім житті відограють представники дрібної й середньої шляхти Лівобережжя, остільки в особі Антоновича, і разом з ним цілого ряду його ближчих земляків та однодумців, виступає на публічну арену група нащадків спольщеної української шляхти з Правобережної України. Це українофільство спольщених шляхтичів з Правобережжя має сливе однакові коріння з українофільством зросійщених лівобережців. Вроджене привязання до своєї ближчої батьківщини України, вражіння її роскішної природи й багатої народньої поезії, все це під впливом ідей романтизму витворило, як знаємо, з кінця 20-х років XIX ст. цілу так звану українську школу в польскій літературі. Мальчевський, Чайковський, Залеський, Ґощинський — були її типовими представниками. Ґеніяльний Словацький також заплатив дань цьому напрямку. Але любов до української природи, ідеалізація колишньої козаччини, переспівування мотивів народньої української поезії — все це уживалось у поетів «української школи» разом з шляхетськими традиціями й патріотизмом історичної Польщі. Антонович, вихований на ідеях французької визвольної філософії 18 в., і сам собою дійшовши до думки про свій «борг» перед народом, зробив рішучий крок і переступив через ту глибоку прірву, яка розділяла польську історичну ідеолоґію й український демократичний народницький рух. Він просто перейшов до українського табору. Його славнозвісна «Сповідь», видрукувана в орґані українських народників, у петербургськім місячнику «Основа» (1862, І), стала громадським і національним credo для цілої групи осіб, які одночасно з ним з польсько-шляхетського перейшли до народньо-українського табору. Цей знаменний історичний рух не поширився на всю спольщену шляхту українських провінцій історичної Польщі — Київщини, Волині й Поділля, але він притяг до себе ряд ідеалістично настроєних і високо талановитих одиниць, які внесли коштовні вклади в скарбницю української культури і котрі знаходили собі наслідувачів в кожній наступній генерації шляхетського суспільства на Правобережжі.

В працях Антоновича історія польсько-українських відносин, яка творить собою зміст історії українського життя на Правобережжі від другої половини XVI в. і до нині, знайшла собі вперве наукове освітлення, оперте на багатому