Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

жовнірів коронного війська, розміщеного на Україні. Коли взагалі в тих часах розбещена солдатеска була справжньою карою Божою для мирного населення власної ж країни, то тим більше давали себе в знаки ексцеси жовнірів, які перебували на далекому пограниччі держави, серед тільки що приборканого й втихомиреного населення, в атмосфері самоволі й безкарности.

Довший час у старій українській історіографії за одну з головних причин козацького повстання вважався мотив релігійний: мовляв, козаки «боролися за віру». Ближчі досліди над справою виявили, що в дійсності було не зовсім так. Православне українське духовенство дуже цінило ті придбання, які вдалося осягнути при вступі на престол короля Володислава і які були закріплені в добу митрополита Петра Могили. Через те воно, особливо на своїх верхах, ставилося зовсім льояльно до польської влади й не тільки не спочувало козацьким розрухам, але навпаки — осуджувало їх. Так, наприклад, ректор київської колєґії Ігнатій Старушич публично вихваляв переможців під Кумейками і під Куруковим за те, що вони вгамували «козацьку ребеллію» й «на милю услали поле бездушним трупом козацьким». Але нижче, сільське духовенство, зазнаючи разом із народом ріжних кривд і зневаги до «хлопської віри», було настроєне, безумовно, більш опозиційно. Гасло боротьби «за віру» було дуже зручно використане від початків повстання, як дуже популярний клич, і домагання більших прав для православної церкви було вставлене, як побачимо, до козацької політичної праґрами.

Незадоволення, яке жевріло серед козаччини, побільшене розчаруванням у військових плянах короля, дуже легко могло перейти в отвертий рух, а кожен рух серед козаччини так само легко міг знайти відгук серед селянської маси, яка готова була піддержати козацьке повстання навіть незалежно від того, чи хотіли цього провідники повстання, чи ні. І так воно справді й сталось.

Для організації повстання бракувало лише відважного й енергійного провідника. І ось такий провідник знайшовся в особі чигиринського сотника Богдана Хмельницького, того самого, що брав участь у таємних зносинах із королем. Хоча він і був звісний у своїх козацьких кругах, але в широких колах суспільства Річи Посполитої був до того часу майже невідомий. Через те й біографічні відомості про нього аж до того часу, як він відразу здобув собі широкий розголос, дуже скупі. Зіновій-Богдан Хмельницький походив із дрібної української шляхти; народився він, як думають, у 1595 році. Батько його, Михайло Хмельницький, служив підстаростою в Чигирині і дістав від старости Даниловича маєток — хутір Суботів біля Чигирина. Будучий козацький гетьман учився в єзуїтській колєґії у Львові в Галичині. Разом із своїм батьком Хмельницький узяв участь у знаменитому поході Станіслава Жолкєвського на турків у 1620 році. Тут, під Цецорою, де було знищене польське військо, старий Хмельницький наложив головою, а Богдан попав у турецький полон. Визволившися з полону, Хмельницький служив у козацькому реєстровому війську. В 1637 році він займав уряд військового писаря. Хоча він і брав участь у козацьких повстаннях 1637- 38 років, але, видко, не дуже був скомпромітований перед урядом, бо після приборкання повстання 1638 року був призначений чигиринським сотником і залишився на цій посаді десять років.

Був це заможний, хазяйновитий козак, який завів дуже значне господарство в своїм Суботові. Він був жонатий із Ганною Сомківною, сестрою пізнішого наказного гетьмана Якима Сомка. Мав кілька синів і дочок. Перед повстанням уже повдовів, і в його домі жила на правах жінки й господині якась шляхтянка Єлена. Здавалося, що цього солідного й немолодого вже сотника трудно було підбити на якусь непевну авантюру. Одначе в умовах шляхетської самоволі сталася подія, яка й цього статечного та льояльного козака прилучила до гурту найбільш покривджених і незадоволених, примусила поставити на карту саме життя й зробитися ватажком повстання. Справа виникла через сварку з новим чигиринським підстаростою, на імя Чаплінським. У 1646 році цей Чаплінський у відсутності Хмельницького напав на його хутір, спалив млин, забрав готове збіжжя й пасіку, а малого синка Богданового так немилосердно побив канчуками, що той помер. Мало того — Чаплінський забрав із собою ще й Богданову жінку Єлену. Цей ґвалт сам по собі був ділом доволі звичайним за тих часів, коли не тільки люди світські, але й духовні особи на чолі узброєних ватаг робили наїзди на своїх сусідів. Та тільки, коли Хмельницький кинувся шукати суду на свого кривдника, то ніде його не знайшов, навіть у Варшаві. Тимчасом Чаплінський і зовсім заволодів хутором на тій підставі, що Хмельницький у свій час не виправив документів на право володіння Суботовом і тримав його з формального боку ніби безправно. Енергійні заходи Хмельницького в обороні своїх прав тільки роздратували місцеву адміністрацію, яка почала косо дивитися на нього, як на людину неспокійну! Не обійшлося без доносів з боку неприхильників Хмельницького зпоміж своїх таки козаків у тім, що він бунтує козаків та агітує проти уряду. Кінець-кінцем Хмельницькому й справді не залишалося нічого іншого, як іти за порадою, яку йому начебто дав король Володислав: як каже історична легенда, король нібито сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе оборонити. Чи дав король таку пораду, чи ні, але Хмельницький зробив так, ніби таку пораду дійсно від короля дістав. Можна думати, що він повернувся з Варшави вже з пляном козацького повстання. Та в очах місцевої адміністрації на Україні він уже був підозрілою особою і з наказу Чигиринського старости Ол. Конецьпольського був арештований і посаджений у Черкасах у тюрму. Сталося це в кінці 1647 року. Але звідси випустив його черкаський полковник Станислав Кричевський, якому було доручено пильнувати вязня. Хмельницький доводився Кричевському кумом, і цей поміг йому втекти.

Втік Хмельницький на Запоріжжя, й не один, а з цілим гуртом своїх однодумців. Він прибув туди в самому початку 1648 року, укріпився на малім Дніпровім острові Буцьку й почав купчити біля себе незадоволені козацькі елементи, агітуючи за повстанням. Збереглися відомості, що при тім він покликався на бажання самого короля приборкати за допомогою козацького повстання шляхту й панів. Спочатку біля нього було всього 250-300 козаків. В кінці січня він опанував Січ, де залога з реєстрових козаків корсунського полку перейшла на його бік. Після цього справа пішла легше. Хмельницький вислав посольство до Криму просити допомоги й дістав звідти обіцянку, що поміч буде прислана. Козацька рада на Запоріжжі проголосила Хмельницького гетьманом.

Звістка про втечу Хмельницького на Запоріжжя викликала зрозумілу тривогу серед польських властей на Україні. Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани Микола Потоцький і