Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

з ним як із вищим. Серце зграї докинув ще дров до вогню. У кімнаті стало ясніше й тепліше. Сивий зняв каптур. Якийсь час дивився на мене ясними очима, ніби чогось чекав. Тоді заговорив до Серця зграї.

— Як він? Є покращення?

Серце зграї знизав плечима.

— Почувши твій запах, назвав твоє ім’я. Вже тиждень не було нападів. Три дні тому полагодив мені трохи упряжі. І добре це зробив.

— Вже не пробує гризти шкіру?

— Ні. Хоча б доки я за ним пильную. Та й він добре знає цю роботу. Вона може щось у ньому розворушити. — Серце зграї реготнув. — Хай там як, полагоджену упряж можна продати.

Сивий підійшов, став при вогні і простяг до нього руки. На руках мав плями. Серце зграї видобув пляшку бренді. Вони розлили напій у чашки. Він змусив мене тримати посудину, на дні якої було трохи бренді, але не наказав мені куштувати. Вони розмовляли — довго, довго, довго, про речі, які не мали нічого спільного з їжею, сном чи полюванням. Сивий щось чув про якусь жінку. Це мало бути критичним пунктом, центром гуртування герцогств. Серце зграї промовив:

— Не розмовлятиму про це при Фітцові. Я обіцяв.

Сивий спитав, чи він думає, що я розумію, а Серце зграї відповів, що це байдуже, він обіцяв. Я хотів піти спати, але вони наказали мені сидіти на стільці. Коли старий збирався іти, Серце зграї сказав:

— Для тебе дуже небезпечно приходити сюди. Та ще й задалеко. Ти зумієш повернутися?

Сивий лише посміхнувся.

— Маю свої стежки, Баррічу, — відповів він.

Я теж усміхнувся, згадавши, що він завжди пишався своїми таємницями.

Одного дня Серце зграї пішов, залишивши мене самого. Не зв’язав мене. Тільки сказав:

— Тут лежить трохи вівса. Як захочеш без мене їсти, мусиш згадати, як його зварити. Якщо вийдеш із дому крізь двері чи вікно, якщо бодай відчиниш двері чи вікно, я про це знатиму. І поб’ю тебе до смерті. Зрозумів?

— Так, — відповів я.

Він, здавалося, дуже сердився на мене, хоч я не пригадував, щоб зробив щось, чого він не казав мені робити. Він відчинив коробочку і вийняв із неї якісь речі. Переважно це були металеві кружальця. Монети. Одну річ я згадав. Вона була блискуча і викривлена як місяць-молодик, а коли я вперше її взяв, пахла кров’ю. Я бився за неї з іншим. Не міг згадати, чи хотів я її, але бився і здобув. Тепер я її не хотів. Він підняв її на ланцюжку, придивився, а тоді поклав до капшука. Мені було байдуже, що він її забрав.

Без Серця зграї я дуже, дуже зголоднів. Коли він повернувся, я зачув на ньому запах. Запах самиці. Не сильний і змішаний з луговим запахом. Але через цей добрий запах я запрагнув чогось, що не було ні їжею, ні водою, ні полюванням. Я підійшов до нього, щоб обнюхати, та він цього не помітив. Наварив вів­сянки, і ми їли. Тоді просто сидів перед вогнем і здавався дуже, дуже сумним. Я встав і приніс пляшку бренді. Приніс її йому разом із чашкою. Він забрав у мене те й те, але не усміхнувся.

— Може, завтра я навчу тебе приносити палицю, — сказав Серце зграї. — Може, це саме те, що тобі під силу.

Тоді випив усе бренді, що було в пляшці, а потім відкоркував наступну пляшку. Я сидів і спостерігав за ним. Коли він заснув, я взяв його плащ, від якого так пахло. Розклав на долівці і ліг зверху, вдихаючи той запах, аж доки не заснув.

Мені щось снилося, але воно не мало сенсу. Там була жінка, що пахла, як Баррічів плащ, а я не хотів, щоб вона пішла. Була моєю жінкою, але, коли вона пішла, я не пішов за нею слідом. Це й усе, що я запам’ятав. Недобре було це пам’ятати, так само як недобре бути голодним або спраглим.

Він змусив мене сидіти вдома. Сидіти вдома довго-довго, коли єдине, чого я прагнув, — це вийти надвір. Але цього разу падав дощ, дуже сильний, такий сильний, що майже весь сніг розтанув. Раптом здалося, що добре нікуди не виходити.

— Баррічу, — озвався я, і він різко глянув на мене.

Я думав, що він на мене нападе, так швидко ворухнувся. Я намагався не кулитися. Інколи це його дратувало.

— Що таке, Фітце? — спитав він, а його голос був лагідним.

— Я голодний, — сказав я. — Зараз.

Він дав мені великий шматок м’яса. Вареного м’яса, але великий. Я з’їв надто швидко, а він стежив за мною, але не казав мені не робити так і не дав мені стусана. Цього разу.

Я постійно чухав обличчя. По підборіддю. Нарешті пішов і став перед Баррічем. Почухався перед ним.

— Не люблю цього, — сказав я йому.

Він здавався здивованим. Але дав мені дуже гарячу воду, мило і дуже гострий ніж. Ще дав мені кругле шкельце з чоловіком усередині. Я довго дивився на того чоловіка. Аж затремтів через це. Його очі були схожими на очі Барріча, обведені білим, але ще темніші. Не вовчі очі. Шерсть на ньому була темна, як у Барріча, але волос на щелепах був нерівним і грубим. Я торкнувся бороди і побачив пальці на обличчі чоловіка. Це було дивно.

— Голися, але будь обережний, — промовив до мене Барріч.

Я майже пам’ятав, як це. Запах мила, гаряча вода на моєму обличчі. Але гостре-прегостре лезо весь час мене різало. Дрібні порізи, що пощипували. Потім я глянув на чоловіка в округлому шкельці. «Фітц, — подумав я. — Майже як Фітц». Весь покривавився.

— Я весь покривавився, — сказав я Баррічу.

Він посміявся з мене.

— Ти завжди кривавився, коли голився. Завжди надто поспішаєш.

Він узяв гостре-прегостре лезо.

— Сиди тихо, — наказав мені. — Ти пропустив кілька місць.

Я сидів дуже тихо, а він мене не порізав. Тяжко було сидіти тихо, коли він до мене підійшов і так зблизька на мене глянув. Закінчивши, взяв мене долонею за підборіддя і придивився до мене. Дивився дуже пильно.

— Фітце? — сказав Барріч.

Крутнув головою і всміхнувся мені, але усмішка розвіялася, тільки-но я на нього глянув. Дав мені щітку.

— Тут нема коня, щоб його вичісувати, — промовив я.

Він здавався майже задоволеним.

— Причеши оце, — сказав і покошлатив мені волосся.

Змусив мене причісуватися, аж доки воно не лягло рівно. У мене на голові були болючі місця. Барріч насупився, побачивши, що я кривлюся. Забрав у мене щітку і наказав стояти спокійно, а сам тим часом оглянув мою голову, торкаючи волосся.

— От байстрюк! — грубо сказав він, а коли я скулився, додав: — Не ти.

Повільно похитав головою. Поплескав мене по плечі.

— З часом біль мине, — промовив Барріч.

Показав мені, як відкинути волосся назад і зв’язати його шкіряною стрічкою. Воно було досить довгим.

— Так краще, — сказав він. — Знову маєш вигляд чоловіка.

Я прокинувся зі сну з дрижанням і криком. Сів і почав плакати. Барріч прийшов до мене зі свого ліжка.

— Що не так, Фітце? Все гаразд?

— Він забрав мене у матері! — сказав я. — Забрав мене від неї.