Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

Глава 4

   Вікторія почимчикувала на кухню, тихо промовляючи:
   — Нема за що.
   Доки він мив руки, вона почала розігрівати плов та нарізати хліб.
   Дмитро вийшов з ванної, і оглядівся. Бідно… дуже бідно… Звичайно було зрозуміло, що це квартира, яку знімають,… але… Старі шпалери вісімдесятих,… лакована антресоль, яка виглядала зі спальні, чи то вітальні,… і старий лінолеум… Він наче потрапив у дитинство, у квартиру до бабусі і дідуся. Йому шкода стало, що така молода дівчина, - проживає в таких умовах. Проте… ніяких сентиментів, - він тут бо йому треба виграти парі. І це все, що його повинно цікавити, і до чого він має пройматися сентиментами.
   Він втягнув носом… аромат спецій задурманив ніс. Дивовижні пахощі йшли, як він зрозумів із кухні, у яку він і направився.
   Зупинившись у дверях, і обпершись об одвірок, Дмитро спостерігав, як дівчина «чаклує» над чаєм… гарячим та запашним. Її пальчики щось додавали у золоту рідину, - його зацікавило, що ж саме і він запитав:
   — Що це?
   Вікторія підскочила, і розсипала зірочки Анісу та насіння Кардамону на стіл.
   — Ти мене налякав… — Задихала важко вона, хапаючись за серце.
   — Вибач… я не хотів… — Він підійшов до столу, і почав допомагати їй збирати спеції. — Ти, додаєш це у чай?
   Вікторія похитала головою.
   У її руках була зірочка Анісу, яку вона кинула до гарячої рідини.
   — Так. Ці спеції зігріють,… та допоможуть зняти стрес… і взагалі це дуже ароматно та смачно. — Пояснила Вікторія, збираючи на столі останні зернятка.
   Їхні руки зустрілись на одній і тій же зірочці. В цю саму мить, вони зустрілись поглядами,… як тоді у коридорі… Час зупинився – наче у казці… декілька довгих секунд, вони дивилися у вічі одне одному.
   — А ти пахнеш корицею… і кавою… — Злетіло з язика Дмитра.
   Вікторія забрала руку і тихо сказала:
   — Це все тому, що я продаю її. — Вона зашарілась, не знаючи, що і ще можна сказати, і взагалі, як реагувати на його слова.
   Дмитро прокашлявся та запитав:
   — Ти, давно тут мешкаєш?
   — Давно. Два роки. — Вона вказала на стілець рукою, і промовила: — Сідай. Будемо їсти.
   Хлопець побачив, як вона неохоче відповідає на запитання. Він одразу зрозумів, що вона сором’язлива, але її вогник в очах, казав, що він може спалахнути… потрібен лише час. Тим паче – вона така красуня, що очей не відвести… проте, він тут для того, щоб закохалась вона, - а не він.
   — Дуже смачно пахне. — Сідаючи на стілець, промовив він.
   — Сподіваюсь, тобі посмакує. Смачного. — Вікторія сіла навпроти, і узявши до рук чашку з чаєм, зробила ковток, майже замурликавши від задоволення.
   Дмитро усміхнувся її безпосередності.
   Мила, хороша та дуже проста… Давно він не зустрічав таких, - простих дівчат.
   В його думки увірвались: Анастасія; Лана та Ольга… з якими він перебуває у гарних та тісних стосунках… Ці дівчата завжди знають чого хочуть,… і кого… З ними особливо мудрувати не потрібно,… а головне не потрібно брехати… Секс… лише секс… відрив та туса до самого рання. Йому це до вподоби і їм це до вподоби, тож – всі задоволені і щасливі. Ніякого кохання; побачень; пояснень; романтики і зрад. Все у «шоколаді». Йому подобається його життя… його багате, пафосне життя, у якому є: гроші; вечірки; випивка; тачки та секс… багато сексу.
   Вікторія посунула до нього тарілочку з хлібом, і цим самим привернула його з роздумів у реальний час.
   Узявши до рук ложку, він набрав плов, і закинув його до рота.
   Здивуванню не було меж.
   Смачно дуже-дуже смачно!
   — Ти, сама готувала це? — З широко розплющеними очима, запитав він.
   — Так,… а що не сподобалося? — Нерішучість у її голосі дзвеніла, як струмочок холодної води.
   — Навпаки! Дуже смачно. — Він знову набрав цілу ложку плову, і додав: — Тобі б свій ресторан відкрити.
   — Ага. — Недовірливо похитала головою Вікторія.
   Дмитро наче вловив сигнал, і запитав:
   — Ти не віриш в свої сили? — Він засміявся, і дивлячись у її прекрасні сірі очі, знову запитав: — Чи власний ресторан не хочеш відкривати?
   Вікторія тихо засміялась, її очі весело заблищали.
   — Якщо чесно, я планувала колись бути перекладачем, проте за ці два роки багато чого змінилось, і я дійсно хотіла працювати в якомусь кафе. — Вона сама не зрозуміла, як розбовкала свій маленький секретик.
   — То ж я потрапив в ціль! — Він плеснув у долоні. — Проте, чому кафе?
   Вікторія здивовано підняла брови, і ледь не вдавилася пловом.
   — Як це чому?... Бо у мене немає заможного ні тата,… ні «папіка», який організує мені власний ресторан. Тож… мені хоча б працювати у якомусь пристойному кафе.
   Дмитро не зупинявся штурмувати її, - цікавість брала верх.
   — То чому, ти не влаштуєшся в кафе,… а мерзнеш у кіоску на вулиці? — Він узяв чашку з ароматним чаєм, і зробивши ковток, - віднісся у релакс. — Вау! Клас!
   Вікторія дивилася на його задоволене обличчя, і сама розпливалась в усмішці.
   — Смачно?...
   — Дуже! Я ще такого чаю смачного чаю ніколи не куштував! — Він знову зробив ковток і прицмокнув. — Ти повинна бути шеф кухаром, - а не перекладачем! Це сто відсотково!
   Вікторія розсміялась жвавим, веселим сміхом.
   — Дякую, Дмитре.
   — То… чому все таки кіоск, а не кафе? — Хлопець узяв шматочок хліба, і вкусивши його, подивився у вічі, які виказували легкий смуток.
   Зітхнувши, Вікторія все таки сказала:
   — Хто візьме ту, у якої немає освіти?... Я не вчилася на кухара… тож…
   — У тебе є щось важливіше ніж папірець про освіту... — Знизив він плечима і усміхнувся.
   — І що ж?... — Вона нахилила голову в очікуванні на відповідь Дмитра.
   — Талант. — Дмитро знову ковтнув гарячого, запашного напою, і відкинувшись на спинку стільця, промовив: — Треба щось придумати…
   — Не вигадуй, Дмитро… Я давно не дитина, щоб вірити у дива, чи здійснення мрій за допомогою Новорічної магії. — Вікторія встала, і почимчикувала до умивальника помити каструлю, у якій, ще кілька хвилин назад знаходився плов.
   — Погано, що ти не віриш у себе та свої сили, Вікторіє… Погано… — Похитавши головою, він замислився. В його ясну голову прокралися цікаві думки. У нього є ідея, - і завтра він почне її втілювати у життя.
   Вікторія обернулась і подивилася на хлопця, який розвалився на стільці, як у себе вдома,… і про щось міркував, потягуючи запашний чай.
   А чи не зробила вона помилку, - запросивши невідому їй людину,… тим паче чоловіка до себе додому?... Якось він дуже себе вільно та невимушено почуває…
   — Я вірю у себе, - але я також знаю, де проходить грань між фантазією і реальністю. — Витираючи руки об рушник, вона запитала: — Дмитро, - вибач, що я це скажу,… але ти мене правильно зрозумій… — Вона розчервонілась. — Якщо ти почнеш, - чіплятися… Я за себе не відповідаю. — Вікторія насупила брови, наче намагалась залякати свою здобич.
   Дмитро підняв брови до гори, секунду мовчав, а потім вибухнув здоровим, чоловічим сміхом.
   — Вибач… Вибач… — Він тримався за живіт, і відкашлював чай, який пішов не в те горло від сміху. — Я нормальний. Реально – но-рма-ль-ний. Без твого дозволу, я не вийду з кухні – обіцяю.
   Вікторія примружившись, уважно вислухала Дмитра, а потім додала:
   — Ти не в’язень,… але…
   — Хочеш… я піду? — Він удавано зітхнув, а потім встаючи зі стільця, додав: — Я зігрівся,… гарно поїв… тож можу – йти. Дякую тобі, Вікторіє.
   — Нікуди ти не підеш! От навигадував! — Вона оббігла його і встала біля дверей, перегородивши шлях.
   Дмитро добре знав, що і як сказати, щоб дівчина відчула провину за те, що витурює його, такого бідолаху на вулицю в лютий мороз.  
   Спрацювало!
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍