Читати книгу - "Сяйво"

жодних.

Уллман підвівся.

– Сподіваюся, без образ, містере Торренс? Нічого особистого не було в тому, що я вам тут казав. Я лише хочу, щоб з «Оверлуком» усе було якнайкраще. Це прекрасний готель. Я хочу, щоби він таким і залишався.

– Ні, жодних образ, – Джек укотре сяйнув рекламною посмішкою, але порадів, що Уллман не запропонував потиснути йому руку. Образа була. Жорстока й багатообразна.

Розділ другий

Боулдер

Вона визирнула з кухонного вікна і побачила, що він просто сидить собі на бровці, не граючись ні своїми ваговозиками, ні навіть бальсовим планером, яким він так був втішався весь тиждень, відтоді як Джек приніс той додому. Він просто сидить там і виглядає їхній благенький уже «фольксваген», ліктями впершись собі в стегна, підперши долонями підборіддя, п’ятирічний хлопчик чекає тата.

Раптом Венді стало зле, майже хоч плач.

Вона повісила рушник для посуду на бильце поряд з раковиною і рушила вниз, застібаючи два верхні ґудзики халата. Джек і його гордість! «Та ні, Еле, ніякої протекції мені не потрібно. У мене поки що все гаразд». Подовбані стіни на сходах було помальовано різнокольоровою крейдою, хімічними олівцями і фарбою з аерозольних балончиків. Сходи були крутими й кришилися. Вся ця будівля тхнула віковою кислятиною, та хіба це місце для Денні після того невеличкого цегляного будиночка в Стовінгтоні? Пара на третьому поверсі, над ними, була неодруженою, але її це не бентежило, тоді як їхні злосливі сварки – навпаки. Вони лякали її. Хлопця згори звали Томом; коли закривалися бари й пара поверталася додому, от тоді розпочиналися серйозні скандали – інші дні тижня порівняно з цим здавалися тренувальними вправами. П’ятничні нічні бої – так називав їх Джек, але це було не смішно. Тамтешня жінка – її ім’я було Ілейн – врешті-решт заливалася плачем і тільки повторювала: «Не треба, Томе. Прошу, не треба. Прошу, не треба». А той на неї кричав. Одного разу це навіть розбудило Денні, а Денні ж спить як убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома на виході і мав з ним довгеньку розмову на вулиці. Том почав було пінитися, та Джек ще щось сказав йому стиха, Венді не дочула, і Том лише похмуро похитав головою і пішов собі геть. Це трапилося тиждень тому, і на кілька днів справи покращилися, але з цього вікенду все повернулося до нормального – даруйте мені, до ненормального стану. Для малюка це було погано.

Знову її затопило передчуттям горя, але вона вже була на хіднику і задавила це чуття в собі. Підгорнувши під себе низ халата, вона сіла на бровку поряд з ним і спитала:

– Як справи, доку?

Він усміхнувся до неї, хоч і неуважно:

– Привіт, ма.

Планер лежав між його взутими в кросівки ступнями, вона помітила, що на одному крилі вже з’явилася тріщина.

– Хочеш, я подивлюся, чи зможу щось з цим зробити, любий?

Денні знову повернувся до видивляння в далечінь вулиці.

– Ні, тато полагодить.

– Може, твій тато не повернеться аж до вечері, доку. По горах машиною шлях неблизький.

– Ти думаєш, наш «жучок»14 може зламатися?

– Ні, я так не думаю. – Але хлопчик щойно подарував їй дещо нове для тривоги. «Дякую, Денні. Тільки цього мені бракувало».

– Тато казав, що може, – промовив Денні по-діловому, майже ліниво. – Він казав, що паливний насос весь зношений на лайно.

– Не говори таких слів, Денні.

– Паливний насос? – перепитав він її зі щирим здивуванням.

Вона зітхнула.

– Ні, зношений на лайно. Не кажи такого.

– Чому?

– Це вульгарно.

– А що таке вульгарно, ма?

– Це, як колупатися в носі за столом або пісяти з відчиненими дверима туалету. Або казати такі слова, як «зношений на лайно». Лайно – вульгарне слово. Хороші люди такого не кажуть.

– А тато каже. Коли він роздивлявся «жуку» мотор, то сказав: «Господи, цей бензонасос весь зношений на лайно». Хіба тато поганий?

(«І як це ти себе заганяєш у такі ситуації, Вінніфредо15? Тренуєшся?»)

– Він хороший, але він уже дорослий. А також він дуже обережний і не промовляє таких слів перед людьми, які цього не зрозуміють.

– Перед такими людьми, як дядько Ел?

– Саме так, правильно.

– А я зможу так казати, коли виросту?

– Гадаю, що так, хоч подобатиметься це мені, хоч ні.

– А в скільки років?

– Як щодо двадцяти, доку?

– Це ще так довго чекати.

– Гадаю, так воно й є, але ж ти постараєшся?

– Хокей.

Він знову задивився в далечінь вулиці. Трохи нахилився, ніби збираючись підвестися, але той «жук», що над’їжджав, був новішим і набагато яскравішого червоного кольору. Хлопчик знову розслабився. Вона замислилася, як же важко відбився на Денні цей переїзд до Колорадо. Він тримав щодо цього мовчанку, але їй було тривожно бачити, що він проводить так багато часу на самоті. У Вермонті троє колег Джека по факультету мали дітей приблизно віку Денні і там був дитсадок, але в цій місцині не було нікого, з ким він міг би гратися. Більшість квартир займали студенти Колорадського університету16, а з кількох подружніх пар тут, на Арапаго-стрит17, лише невеличкий відсоток мали дітей. Вона встигла зауважити хіба що з дюжину старшокласників і менших підлітків, трьох немовлят, і то все.

– Мамуню, чому тато втратив роботу?

Вирвана із задуми, вона заборсалася в пошуках відповіді. Вони з Джеком уже були обговорювали, яким чином можна було б впоратися з таким запитанням від Денні, способи різнилися – від ухиляння від відповіді до щирої, нічим не прикрашеної правди. Але Денні ніколи про це не питав. Досі не питав, і от тепер, коли вона почувається пригніченою й найменш готовою до такого запитання. Він так і дивився на неї, либонь, читаючи збентеження в неї на обличчі, формуючи власні уявлення щодо цього. Їй подумалося, що дітям мотивації й дії дорослих мусять здаватися такими ж незграбними і зловісними, як небезпечні тварини, побачені серед тіней темного лісу. Ними смикають туди-сюди, немов маріонетками, у той час як вони мають найтуманніше уявлення – чому так. Ця думка знову підвела її небезпечно близько до сліз, і, намагаючись їх стримати, вона нахилилася, підібрала покалічений планер і почала вертіти його в руках.

– Твій тато тренував дискусійну команду, Денні. Ти це пам’ятаєш?

– Звісно, – відповів він. – Спірки для забави, правильно?

– Правильно. – Вона все вертіла й вертіла в руках планер, роздивляючись його назву (ШВИДКОПЛАН) та наліпки у формі блакитних зірочок на крилах, і раптом вловила себе на