Читати книгу - "Необхідні речі"

речі», відкриття о десятій ранку 9 жовтня, і, звісно, «Ви не повірите власним очам». Не було й натяку на те, що ж таке власник чи власники «Необхідних речей» збираються продавати.

Це вельми дратувало Кору Раск – аж їй довелося здійснити рідкісний дзвінок Майрі зранку в суботу.

– Та повірю я своїм очам, не треба ля-ля, – заявила вона, – коли побачу ті ліжка з ґратками, що начебто датовані вісімнадцятим століттям, а насправді мають штамп «Рочестер, Нью-Йорк» на каркасі, і можна просто зігнути голову й побачити все це під прикрасами покривала, повірю я своїм очам, без проблем.

Майра щось відповіла, Кора послухала, вивуджуючи арахіс «Плентерз» із банки по одному-два й жваво наминаючи. Браян із молодшим братом Шоном сиділи на підлозі вітальні й дивилися мультфільми. Шон із головою занурився у світ смурфів, а Браян не те щоб зовсім облишив те товариство блакитних людей, але одним вухом дослухався до розмови.

– Пра-ааально! – вигукнула Кора Раск зі ще більшими переконаністю й наголосом, ніж зазвичай, коли Майра відпустила якусь особливо в’їдливу репліку. – Високі ціни й запліснявілі індукторні телефони!

Учора, в понеділок, Браян проїжджав центром міста одразу після школи, з друзями. Вони їхали на протилежному від нової крамниці боці вулиці, і хлопець побачив, що протягом дня хтось встановив темно-зелений навіс. Спереду білими літерами було виведено слова «НЕОБХІДНІ РЕЧІ». Поллі Чалмерз, власниця швейного ательє, стояла на тротуарі, тримаючи долоні на гарних вузьких стегнах, і дивилася на навіс із виразом ніби одночасного захоплення й зачудування.

Браян, який і сам трохи знався на навісах, також відзначив саме цей. То був єдиний справжній навіс на Мейн-стріт, і завдяки йому нова крамниця отримувала власний особливий вигляд. Слово «вишуканий» не належало до Браянового активного словника, але він одразу зрозумів, що жодна крамниця в Касл-Року не схожа на цю. Завдяки навісу ця має вигляд наче з телесеріалу. До порівняння, «Вестерн Авто» навпроти здавалося зовсім немодним і селюцьким.

Коли він дістався додому, мама сиділа на дивані, дивилася «Санта-Барбару», їла кремове тістечко «Літтл-Деббі» й запивала дієтичною колою. Мама завжди пила дієтичні газованки під час перегляду денних серіалів. Браян не розумів для чого, зважаючи на те, що саме вона запиває, але вважав, що питати про це надто небезпечно. Це може навіть спричинити крики, а коли мама починає кричати, наймудріше рішення – шукати укриття.

– Привіт, ма! – озвався він, кидаючи книжки на кухонну поверхню й дістаючи з холодильника молоко. – Вгадай що? У нової крамниці тепер є навіс.

– Хто що завіз? – долинув її голос із вітальні.

Браян налив собі молока й підійшов до дверей.

– Навіс, – повторив він. – У нової крамниці в центрі.

Вона випрямилася на дивані, відшукала пульт і вимкнула звук. На екрані Ел із Корінн продовжили балакати про свої санта-барбарівські проблеми, сидячи у своєму улюбленому санта-барбарівському ресторані, але тепер про те, у чому ж полягають ці проблеми, можна було б дізнатися лише читаючи з губ.

– Що? – запитала вона. – У тих «Необхідних речах»?

– Ага, – відказав він і ковтнув молока.

– Не сьорбай, – зробила вона зауваження, пропихаючи в рот решту смаколика. – Жахливий звук. Скільки я тобі разів казала?

«Приблизно стільки ж, скільки говорила не базікати з повним ротом», – подумав Браян, проте змовчав. Стримувати язика він навчився ще з малого віку.

– Вибач, мамо.

– І який там навіс?

– Зелений.

– Пресований чи алюмінієвий?

Браян, чий батько працював комівояжером у компанії «Сайдинг і двері від Діка Перрі» у Саут-Перісі, точно знав, що вона має на увазі, але якби то був якийсь із таких навісів, він би його й не помітив. Навісів з алюмінію й пресованого металу повно, де не плюнь. У половини будинків Рока такі над вікнами.

– Ні такий, ні такий, – відповів він. – Навіс із тканини. З парусини, напевно. Виступає на вулицю, і під ним затінок. І круглий, отакий. – Браян вигнув руки (обережно, щоб не розлити молоко) півколом. – На краю написана назва. Реально, дуже крутий.

– Ну щоб я скисла!

Цією фразою Кора найчастіше висловлювала захоплення чи роздратування. Браян обережно відступив на крок назад, на випадок, якщо то було друге.

– Ма, як думаєш, що там буде? Може, ресторан?

– Не знаю, – відповіла вона й потягнулася до телефона «Принцеса»[10] на журнальному столику. Їй довелося посунути кота Сквіблза, телепрограму й кварту дієтичної коли, щоб дістати його. – Але звучить якось хитро.

– Мамо, а що означає «Необхідні речі»? Це ніби як…

– Браяне, не зараз, мама зайнята. У хлібниці є девіл-доґи[11], якщо хочеш, візьми собі. Але тільки один, бо зіпсуєш апетит перед вечерею. – Вона вже набирала Майру, і невдовзі вони з неабияким завзяттям обговорювали зелений навіс.

Браян, якому не хотілося девіл-доґа (він любив свою ма, дуже любив, але іноді від вигляду того, як вона поглинає їжу, втрачав апетит), сів за кухонним столом, розгорнув підручник з математики й почав розв’язувати задачі з домашнього завдання – він був розумним сумлінним хлопчиком, а математика – то єдине домашнє завдання, яке він не встиг зробити в школі. Методично переміщуючи десяткові розділювачі, а тоді ділячи, він слухав мамині репліки в розмові. Вона знов розповідала Майрі про те, що невдовзі у них чергова крамниця продаватиме старі смердючі пляшечки парфумів і фотографії чиїхось мертвих родичів, і справді дуже прикро, що раз за разом повторюється те саме.

– Просто в дуже багатьох людей, – говорила Кора, – у житті єдине гасло: хапай гроші й тікай.

Коли вона говорила про навіс, то здавалося, ніби хтось навмисне спробував її образити й навдивовижу успішно виконав це завдання.

«Думаю, вона вважає, що хтось мав би їй розповісти, що ж усе це означає», – міркував Браян, поки олівець наполегливо рухався по паперу, переносячи й округлюючи. Так, саме так. Їй цікаво, це по-перше. А ще вона розлючена, це по-друге. І таке поєднання ледь не вбиває її. Що ж, невдовзі вона дізнається. Коли це станеться, можливо, вона довірить Браянові ту велику таємницю. А якщо буде надто зайнята, він сам зможе дізнатися, просто дослухаючись до її денних розмов із Майрою.

Проте, як виявилося, Браян досить багато дізнався про «Необхідні речі» раніше за маму, Майру чи будь-яку іншу людину в Касл-Року.

2

Браян майже не їхав на велосипеді дорогою додому зі школи в переддень відкриття «Необхідних речей». Він занурився в тепле мріяння (про яке нізащо і нікому б не обмовився, навіть якби його катували розпеченим вугіллям чи щетинистими тарантулами), у якому запросив міс Реткліфф сходити з ним на ярмарок округу Касл, а вона погодилася.

«Дякую, Браяне, – каже міс Реткліфф, і Браян бачить дрібні сльози вдячності в кутиках блакитних очей – такого темного відтінку, що скидаються на штормове море. –