Читати книгу - "Покохати відьму"

за глину. І водночас рубати можеш скільки завгодно, як пройшов твій меч, так зразу чи то склеїлася вона, чи зрослася, але навіть сліду немає. І до клинка не пристає, не тягнеться, чистим виходить клинок.

Вогники що день, то все швидше спалахували… Правий! Лівий! На центральному та лівому водночас! Бий! Бий! Бий! Вже до сніданку руки відвалюються – і це лише початок! У нас, зазвичай, мечам імена дають усякі там грізні – Стинач Голів, Пробивник щитів. Я довго про таке й не згадував, лише десь через місяць само собою прийшло – Кривий. Ловка штука. Щодня чи полювання, чи рубка.

Полювання там знамените, звіра всякого більш ніж досить, а людей, крім тих, що в Палаці, взагалі немає. Ми вийшли з Палацу – величезної, до речі, споруди, – і до нас приєдналася ціла зграя собак, жоден з яких, проте, не гавкав і навіть не скавчав. Відійшовши від Палацу кроків на двісті, ми опинилися біля річкової заводі… Пізніше ми щоразу йшли однією й тією ж стежкою, та кожного разу Вона приводила нас в інше місце.

Пані. Гадаю, ясно, що приводила не стежка, а я. Втім, у населеній місцевості я такий трюк повторити не можу. В нульових світах – тобто таких, які не несуть розумного життя, – багато питань вирішуються легше.

«Бий птахів з арбалета».

За першим разом я промазав, звичайно. Друга стріла також правіше пройшла. Третя – лівіше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стріла досягла мети. Коли я влучав, один із собак без команди кидався в воду й приносив тіло.

Пані. Та ні, команди були.

Коли я витратив десять стріл, Пані зітхнула:

– Для першого разу непогано.

Мені стало соромно так, що далі аж нікуди – я тільки зараз згадав, що стріли ж грошей коштують. Далі ми рушили степом, я до слідів придивлявся – ось, наприклад, схожі на лосеві, тільки більші.

«Рано тобі».

Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!

– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужніше за самостріл. Дай його, до речі, сюди. А діяти будеш мечем.

Я вже втомився дивуватися: мечем то мечем. Так, сліди маленьких оленів. Якщо вони схожі на наших, то залягли он у тому гайку.

«Правда твоя, саме там».

Поки ми з Нею напіврозмовляли (напіврозмова – це коли Хазяйка мої думки читає, а сама говорить, або мені в голову думки кидає, а я відповідаю вголос), собаки мовчки оточили гайок і раптом, одночасно, зі скаженим гавкотом погнали оленів.

«Убий вожака!»

Вожака-то я вбив, хоча він в останню мить змінив напрям і мало не обійшов мене, а от далі довелося самому покрутитися, аби не розтоптали! З того дня й пішло отаке полювання. Спочатку різні невеликі звірі, хіба що спритні, потім – і лосів на мене виганяли собаки, і турів, і кабанів… Я тільки тоді зрозумів, наскільки лось чи буйвол схожі на вершника в атаці.

Друга половина дня була присвячена завжди одному – я забув сказати, що Палац стоїть на березі озера, – відійдемо ми берегом подалі, я стаю в човен, саме стаю, і то в такий, що лише особливою милістю богів тримається на воді, та відпливаю від берега. А Пані сідає на колоду, обхопивши коліна руками, вся така маленька…

Пані. Між іншим, дехто довший за мене аж на цілих три чверті дюйма.

…І Вона спускає на мене привидів. Тільки це не душі померлих. Це просто повітря світиться. Але, світячись, воно утворювало фігури озброєних чоловіків, то піших, то вершників, і мені з ними битися. Перші рази вразливі місця на обладунках ставали червоними, але то тільки перші рази. Якщо я влучав у вразливе місце, то привид щезав. Якщо ж він діставав мене своєю зброєю… Ставало дуже боляче. Спочатку я думав, що їх, привидів, тьма-тьмуща. Але потім, за манерою бою, зрозумів – оцей, що з трикутним щитом та списом, учора був без щита, тримав меч обіруч, а позавчора – з круглим щитом та сокирою. Вісім їх було зі зброєю, а дев'ятий – голіруч. Усе намагався рукою чи ногою дістати з надлюдською швидкістю, часто в стрибку. Я його подумки так і називав – Стрибунець.

Я так і не спитав Пані, чому треба стояти у човні, якщо привиди все одно йдуть або скачуть, а не пливуть зовсім, та спочатку засоромився, а потім здогадався: саме тому, що човен під ногами аж танцює (якщо вітрець хоч помалу дме) – вчить мене Пані твердо стояти, де б я не був. Тут ще й таке треба сказати: відкрито Хазяйка жодного прийому мені не показала – я відчував себе так, начебто всі ці прийоми багато разів бачив. Тепер залишилося лише руки того навчити, що голова давно знає. Хоча бачити я їх і не міг, немає в нас прийомів. Якщо в атаці ще щось буває, то в обороні тільки одне – щит підставити. А я все знаю, і, крім того, став я моторнішим, причому не тільки рухаюсь швидше – здається, все швидше стало.

Перекладач. Хайнлорі хоче сказати, що в нього покращилася реакція.

Той день, коли Хазяйка вперше нацькувала на мене зразу багато привидів, не забуду ніколи. Раптом, без попередження, не один – зразу троє з різних боків! За ними – четверо! І такі всі моторні… Були б це живі вороги, мене би п'ятдесят п'ять разів убили!

Пані. Тридцять сім. Я порахувала. Теж пам'ятаю той день. Сердита була…

До Палацу прибула велика компанія нашої молоді, почалися звичайні клопоти – кого де влаштувати: «Не хочу в західному крилі», «А нас обов'язково разом». Так, Палац чималенький – і розмістилися ж кінець кінцем. Але поки розбиралися, то дочка моя, сонечко ненаглядне, світ зіниць і т. п., заявляє – з якого це, мовляв, дива мама з її якірцем займають різні кімнати, коли б і однієї вистачило? Він що, уві сні сильно крутиться? Мені, ясна річ, переказали – й озлилася я на весь білий світ. Згодна, що зриватися на хлопчику – це було, щонайменше, нечесно. Але все змішалося – і моя злість на саму себе (з багатьох причин – не остання й та, що проживання якірця в окремих апартаментах справді не у звичаях), і хвороба, що вже на тому етапі починає впливати на психіку, і безнадійність ситуації (розумом я ще на щось сподівалася, але серце підказувало: все, дівчино, все…), і те, що дочка жодної з