Читати книгу - "Життя на карту"

залишки в пляшці, ступив до шинквасу, легенько ляснув розкритою долонею. Григорій миттю відрахував решту, з напівпоклоном простягнув. Вольський підкрутив краєчок свого вуса, постукав по купюрах зігнутим указівним пальцем:

– От хитрун. Гляньте, Анно Ярославівно, на цього вишкребка.

– Іване Дем’яновичу, тебе сьогодні тут усі запам’ятали. Закриття сезону вдалося.

Анні чоловік подобався саме таким – з ноткою ексцентрики. Бачила його таким не часто. Служба обмежувала певними рамками поведінку слідчого, а віднедавна – помічника головного слідчого розшукової поліції Вольського.

Вплела свою правицю в його підставлений лікоть.

Буфет, а заразом – театр подружжя залишило з відчуттям не знати якого, та проте все одно виконаного обов’язку.

3

Задуха сягнула піку – відчувалася так, що помацати можна.

Почала густішати глибоко по обіді, виростаючи з традиційної київської літньої спеки. Кияни звикли до неї, хоч це не означало, що погода подобалася. Анна виросла у Верхньому місті, у затінку Липок, і, як більшість містян, не надто зважала на погодні перепади. Жила з цим, бо з цим же й народилася. Проте кілька останніх років київське літо нагадувало про себе частіше й не надто приємними речами.

Місто повільно, але впевнено розросталося. Сюди перебиралося більше народу, тож зросла й кількість екіпажів. Кінські підкови та важкі металеві колеса збивали вгору пилюку, торгівці худобою гнали свою живність центральними вулицями, а за караванами роїлися мухи з ґедзями. Тож сухий пил осідав у легенях, налипав на одяг, а вбрання, своєю чергою, прилипало до розпарених тіл.

Єдиний порятунок – оминати Хрещатик та прилеглі вулиці. Залишатися в тіні власних садиб, провадити евакуацію на околиці, знімаючи дачі в Пущі, Русанівських садах чи ще далі, ближче до Гореничів. Або – літувати на Трухановому острові, ближче до дніпровської води та приватних купалень: загальні, міські, дешеві Анна не сприймала після першої ж спроби.

Густа задуха, подібна до тієї, у яку пірнуло з театру подружжя Вольських, передувала вечірній грозі. Влітку вони не аж так дивували, були не менш звичним, ніж спека, явищем. А для втомлених городян – приємнішим. На короткий час повітря робилося свіжішим, дихалося легше, хоча коротка сильна буря могла завдати комусь збитків. Передчуваючи чергову примху стихії, особливо наполохані люди всякий раз боялися ураження блискавкою, ще й не дай Господь кульовою.

Анна вважала себе сучасною, освіченою жінкою, якій не пасувало б зважати на подібні забобони. Щоденного прикладу Христини з неї було досить. Дівчина сільська, там рясне намисто можливих та неможливих страхів, із цим нічого не вдієш, місто їх не витравить навіть через три покоління. І все ж таки щоразу, коли погода обіцяла перетекти зі спекотної на грозову, Анна не могла відмовитися – брала чудернацьку старомодну парасолю з громовідводом.

Нині покійна Іванова матінка колись привезла її з Парижа, на той час то був шик, останній писк київських модниць. Вважалося, що така парасоля врятує від удару блискавки, а запорука тому – довгий тонкий ланцюжок, що сягав землі й мусив неодмінно волочитися нею. На щастя, ані власницю, ані жодну з її подружок та знайомих громом не вбило. Лиш Анна не гарантувала, що їх уберегли саме такі громіздкі аксесуари.

Виходячи з дому нині, Анна вкотре не змогла опиратися Христиному натиску. Тож лишила парасольку разом із чоловіковою тростиною. Палиця червоного дерева мала круглий набалдашник, була важкуватою, саме тому виглядала солідно. Анна поклала на неї око, щойно побачила у вітрині галантереї Міхельсона. Привабив найперше вигляд: будь-кому додасть ваги, а тим більше – її чоловікові. Нова, вища посада сама по собі вимагала поважного сприйняття. Іван, як бачила собі дружина, повинен лише стояти, мовчати й пильно дивитися на співрозмовника крізь скельця окулярів. Стискати при цьому набалдашник тростини не зайве. Ефект вийде, який треба. Створить героїчний ореол до, чесно сказати, зовсім не героїчної зовнішності слідчого Вольського.

Це ж Анна свого часу полюбила його саме за це – постійні, безперервні спроби довести, ствердити питомо чоловічі якості. Бо матінка-природа наділила Івана зовнішністю, яка не давала змоги сприймати його серйозно, справжнім мужчиною.

Купила за власні заощадження – від колишнього вчителювання ще трохи лишилося.

Екіпаж чекав біля бровки мощеного хідника. Іван елегантно перекинув тростину з правої руки в ліву – бавився так, відколи отримав дарунок. Випередив Анну на кілька кроків, подав руку з легким поклоном, допоміг сісти. Потому вмостився в коляску сам, тицьнув набалдашником у спину бородатого сутулого візника. Той цмокнув на коня, сіпнув віжками, коляска рушила з місця й відразу ж звернула праворуч, на Фундуклеївську.

– Швидше б ти рухався. Чуєш грозу? – Іван шумно потягнув ніздрями повітря, уже ледь-ледь вологе. – Зараз як поллє!

Анна лиш тепер звернула увагу – вони їдуть у колясці з низько опущеним верхом.

– Хай би підняв, – кивнула назад.

– Хай би не барився, – Іван цикнув зубом. – Навіть цікаво, чи випередимо зливу.

Мовби у відповідь далеко з правого боку гримнуло. Раз – несміливо, ніби прокашлюючись, розминаючись. Відразу вдруге – сильніше, хазяйським тоном.

– Десь над нами бахкає, – Анна тицьнула гостряком парасолі в бік грому, враз стрепенулася. – Чекай, а куди ми їдемо взагалі?

– Як – куди? Додому. Чи ні? – здивувався чоловік.

– Куди прямуєш? – аби візник напевне зрозумів, до кого запитання, вона торкнула його нижче спини парасолем.

– Так на Татарку[4], – візник лишався спокійним, знову ляснув коня віжками.

– Бачиш? Що не так, Аню? – пальці торкнули лікоть.

– Татарська вулиця! – голосно мовила вона. – Будинок тобі покажуть!

– Не звольте хвилюватися, пані, – прогуділо у відповідь.

– Скоро довезеш – накину, – пообіцяв Іван, сів до дружини півобертом. – Ти сьогодні аж надто підозріла. То буфетник не так дивиться, то ванька не туди везе.

– Везе він якраз туди, – Анна говорила, ширяючи думками далеко звідси. – Але поїхав раніше, ніж йому сказали адресу.

– Ой, заради бога! Від Опери він інакше не поверне! У нього, Аню, іншого маршруту нема.

– Є.

– Не розумію, для чого зараз оця твоя впертість.

– Сама не розумію, – Анна труснула головою, поправила кучері під капелюшком. – Звичка зважати на дрібниці.

– Корисна в моїй… нашій роботі. Зовсім зайва, коли ми випили шампанського й відпочиваємо. І… – чоловік витримав паузу, яку роблять, перш ніж виправдатися, – і про те, що хотіли, поговоримо вже завтра. Вибач. Знаю, в тебе були певні думки, почути їх – найперше мій інтерес.

– Може, й так, – Анна закусила нижню губу, знову труснула головою, тепер – сильніше, сказала більш упевнено, твердо: – Справді, ти правий. Інколи корисні звички бувають дурними. А думки – чому були? Вони є. Але згодна.