Читати книгу - "Що впало, те пропало"

відключено – два місяці тому Том Сауберс відмовився від кабельного телебачення.

Том і Лінда Сауберс були на кухні, де Том затягував свій старий рюкзак, завбачливо напхавши його енергетичними батончиками, пластиковим судком із порізаними овочами, двома пляшками води та банкою кока-коли.

– Ти ненормальний, – заявила Лінда. – Ні, звісно, я завжди знала, що в тебе характер типу А, але це вже занадто. Хочеш ставити будильник на п’яту – будь ласка. Можеш брати із собою Тодда, потрапити до центру до шостої й бути першим у черзі.

– Хотів би я, – відповів Том. – Тодд каже, минулого місяця у Брук-парку був ярмарок робочих місць, так люди почали займати чергу за день. За день, уявляєш, Ліндо!

– Тодд багато про що говорить. А ти слухаєш. Пам’ятаєш, як Тодд говорив, що Піт і Тіна будуть у захваті від того автоатракціону…

– Це не автоатракціон, не концерт у парку й не феєрверк. Це наше життя.

Піт відірвався від домашнього завдання та на мить стикнувся очима із сестрою. Тіна красномовно знизала плечима: батьки. Він повернувся до математики. Ще чотири завдання – і можна буде піти до Гові, дізнатися, чи не дістав він нових коміксів. У Піта своїх не було – його кишенькові гроші пішли разом із кабельним телебаченням.

Тим часом Том почав ходити туди-сюди по кухні. Лінда підійшла до нього та м’яко взяла його за руку.

– Я знаю, що це наше життя, – сказала вона.

Говорила вона тихо, почасти для того, щоб діти не почули й не почали нервуватися (вона знала, що Піт уже й без того нервував), але переважно для того, щоб знизити градус. Вона знала, як було Тому, і щиро співчувала йому. Боятися – погано; але ще гірше відчувати приниження через те, що ти більше не можеш забезпечувати сім’ю, а це він уважав за свій головний обов’язок. Але приниження не дуже влучне слово. Те, що він відчував, правильніше було б назвати соромом. Пропрацювавши десять років у риелтерській фірмі «Лейкфронт», він уважався одним із кращих продавців, світлину з його усміхненим обличчям не раз вивішували у вітрині контори. Гроші, які приносила вона, працюючи вчителем третіх класів, були лише пінкою на молоці. Але потім, восени 2008-го, знялася економічна криза і Сауберси перетворилися на родину з одним годувальником.

Ні, Тома не звільнили, аби пізніше мати можливість покликати назад, коли справи підуть на лад. Риелтерська фірма «Лейкфронт» тепер – це порожня будівля з розмальованими графіті стінами й вивіскою «Продається або здається» на фасаді. Брати Реардон, які успадкували справу від батька (а той від свого батька), серйозно займалися інвестиціями в акції та втратили майже все, коли ринок упав. І Лінду не дуже тішило те, що кращий друг Тома, Тодд Пейн, опинився з ними в одному човні. Тодда вона вважала бовдуром.

– Ти прогноз погоди дивився? Я дивилася. Буде холодно. До ранку з озера прийде туман, можливий холодний дрібний дощ. Холодний дощ, Томе.

– От і добре. Сподіваюся, що так і буде. Людей буде не так багато, і в мене з’явиться шанс. – Він узяв її за передпліччя, але ніжно. Він її не трусив, не кричав. Це сталося пізніше. – Я повинен щось знайти, Ліндо, і цієї весни кращої можливості не буде. Я оббігав…

– Я знаю.

– І все дарма. Тобто повний нуль. Так, є двійко вакансій у доках і якесь будівництво торговельного центру біля аеропорту, але ти можеш уявити, щоб я займався чимось подібним? Якщо б я був на тридцять фунтів легший і на двадцять років молодший… Може, улітку пощастило б щось знайти в місті… У якомусь офісі… Якщо все трохи владнається. Але така робота була б, імовірніше за все, тимчасовою, і гідно заробляти навряд чи вийшло б. Тому ми з Тоддом їдемо опівночі займати чергу й будемо стояти до ранку, доки не відчинять двері. І я обіцяю, що повернуся з роботою, реально прибутковою роботою.

– І з якою-небудь болячкою, якою ми всі можемо заразитися. І тоді нам доведеться економити на їжі, щоб платити лікареві.

І тут він по-справжньому розсердився на неї.

– Узагалі-то, я розраховував на підтримку.

– Господи, Томе, я намага…

– Хоча б одне добре слово почути! «Молодець, що намагаєшся, Томе. Ми раді, що ти заради родини готовий пхатися чорт зна куди». Щось на кшталт цього. Хіба я забагато прошу?

– Я лише хочу сказати…

Але, перш ніж вона встигла договорити, двері кухні відчинилися й зачинилися. Він вийшов на задній двір викурити сигарету. Цього разу, подивившись на Тіну, Піт побачив нещасне та схвильоване обличчя. Зрештою, їй було лише вісім. Піт посміхнувся й підморгнув. Тіна у відповідь із сумнівом посміхнулася, після чого повернулася до життя підводного царства під назвою Бікіні Боттом, де татусі не втрачають роботи й не галасують, а дітей не позбавляють кишенькових грошей. Якщо ті поводяться гідно.

Увечері, перед від’їздом, Том відніс доньку в ліжко й поцілував. Ще він поцілував місіс Бізлі, улюблену ляльку Тіни – аби пощастило, сказав він.

– Тату? У нас усе буде добре?

– Обов’язково, люба, – відповів він. Вона запам’ятала це. Упевненість у його голосі. – Усе буде просто чудово. А тепер спи.

Він вийшов із кімнати, як завжди. Це вона теж запам’ятала, бо ніколи більше не бачила, щоб він так ходив.

Нагорі крутого в’їзду, провідного від Марлборо-стрит до центральної міської парковки, Том вигукнув:

– Гей, гей, нумо пригальмуй!

– Ти що? За мною машини їдуть, – відповів Тодд.

– На секунду. – Том підняв телефон і сфотографував людей, які стоять у черзі. Їх уже було осіб сто. Може, і більше. Понад рядом дверей банер. На ньому було написано: «1000 робочих місць Гарантовано!» А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста! – МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР».

Позаду іржавої «Субару» 2004 року Тодда Пейна хтось посигналив.

– Томмі, не хочу псувати веселощі, поки ти закарбовуєш у пам’яті цю чудову картину, але…

– Поїхали, я закінчив, – перебив його Том і, коли Тодд в’їхав на парковку, де всі найближчі до будівлі місця вже були зайняті, додав: – Хочу показати цю фотографію Лінді. Знаєш, що вона сказала? Якщо ми приїдемо сюди до шостої, будемо першими в черзі.

– А я тобі казав! Тоддстер не обдурить. – Тодд припаркувався. Голосно випустивши гази й захарчавши, «Субару» завмерла. – До світанку тут тисячі зо дві народу збереться. Із телебачення приїдуть. З усіх каналів. «Сіті ет сікс», «Морнінг репорт», «Метроскан». Може, у нас інтерв’ю візьмуть.

– Я погоджуся на будь-яку роботу.

Лінда не помилилася щодо одного: було вогко. У повітрі відчувався запах озера, той самий аромат, що трохи тхне каналізацією. І було холодно, настільки, що подих майже перетворювався на пару. Стовпчики із жовтими смужками «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» вигинали натовп шукачів