Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

class="p1">— Справи кепські, панове. 

— Чиї? — не второпав Бурлі. 

— Перепрошую? 

— Що? Ой… я про інше подумав, правителю… 

— Я веду до того, що деякі наші жителі вирушили на той жалюгідний острів. Так само, як і ще пригорща хапонців, я так розумію. 

— Чому наші люди туди пхаються? — запитав пан Боґґіс із Гільдії злодіїв. 

— Тому що вони демонструють жвавий першопрохідський дух і прагнуть багатства… і ще трохи багатства на неопанованій землі, — відповів лорд Ветінарі. 

— А який хапонцям із того зиск? — поцікавився лорд Дауні. 

— О, хапонці — купка безпринципних людців, які завжди готові хапнути щось дармове, — мовив лорд Ветінарі. 

— Краще і не скажеш, правителю, — підлестив йому пан Бурлі, який відчув потребу наверстати втрачене. 

Патрицій знову глянув на записи. 

— Ой, я перепрошую, — сказав він, — схоже, я переплутав останні два речення місцями… пане Підступп, вам теж є що сказати? 

Очільник Гільдії адвокатів прокашлявся. Прозвучало це радше як передсмертний хрип, чим воно і було, адже чоловік цей вже яку сотню років був зомбі. Втім, згідно з історичними свідченнями, мертвий пан Підступп відрізнявся від живого пана Підступпа лише тим, що працював без перерви на обід. 

— Так, безперечно, — сказав він, розгорнувши великий звід законів. — Історія міста Лешп і країни, що його оточує, дещо неясна. Відомо, що воно стояло посеред моря майже тисячу років тому, втім, коли в деяких записах зринають припущення, що Лешп начебто був частиною Анк-Морпорка… 

— Звідки ті записи і чи зазначено там, хто робив такі припущення? — урвав його Патрицій. Відчинились двері, й до середини увійшов Ваймз. — А, командоре, сідайте. А ви, пане Підступп, продовжуйте. 

Зомбі не любив, коли його перебивали. Він знову кашлянув. 

— Записам, які стосуються зниклої країни, кілька сотень років, правителю. І їх, вочевидь, робили ми. 

— Тільки ми? 

— Не розумію, яким чином інші записи можуть бути законні? — строго відрубав пан Підступп. 

— А хапонці, приміром, нічого там не записували? — запитав Ваймз із дальнього кінця столу. 

— Сер Семюел, у хапонській мові немає навіть слова на позначення адвоката, — мовив пан Підступп. 

— Серйозно? — здивувався Ваймз. — От і добре. 

— На нашу думку, — мовив Підступп, посунувши стілець так, щоб не бачити Ваймза, — ця земля належить нам згідно з законами про експропріацію, екстратериторіальність і, що найважливіше, Acquiris Quodcumque Rapis. Мені відомо, що цього разу першими туди ступили наші рибалки. 

— А хапонці стверджують, що то був один із їхніх рибалок, — мовив Ветінарі. 

На іншому кінці столу Ваймз стиха ворушив губами: «Як там, Acquiris…» 

— «Що хапнув, те отримав»? — сказав він уголос. 

— Ми ж не збираємось вірити їм на слово, чи не так? — мовив Підступп, показово ігноруючи його. — Пробачте, правителю, та я не думаю, що якась купка злодюг із рушниками на голові має право вказувати гордому Анк-Морпорку, що робити. 

— Ні, звичайно ж! Час уже провчити Шайтана Хапонського, — втрутився лорд Селашіль. — Пам’ятаєте минулорічну історію з капустою? Вони не хотіли приймати десять клятих човнів! 

— А всякому відомо, що гусениці додають особливої нотки смаку, — мовив Ваймз, більш-менш собі під ніс. 

Патрицій косо на нього зиркнув. 

— Атож! — погодився Селашіль. — Там стільки корисного білка! А пам’ятаєте, скільки натерпівся капітан Дженкінс із багажем баранини? Вони хотіли кинути його за ґрати! В хапонській в’язниці! 

— І чого б це? Адже зелене м’яско смакує найкраще, — мовив Ваймз. 

— Ой, під тим шаром карі ніхто би не помітив, — озвався Бурлі. — Якось мене запросили на обід в їхнє посольство, і знаєте, що вони змусили мене їсти? Овече… 

— Пробачте, панове, — урвав його Ваймз, вставши з-за стола. — Маю подбати про невідкладні справи. 

Ваймз кивнув Патрицію і квапливо вийшов з кімнати. Він зачинив за собою двері й вдихнув свіжого повітря, хоча цієї миті залюбки подихав би у чинбарні. Капрал Малодупко зірвалася з місця, вичікувально на нього втупившись. Вона сиділа біля ящика, що собі мирно туркотів. 

— Тут щось відбувається. Біжи до… тобто, пошли голуба до Ярду, — попрохав Ваймз. 

— Щось іще, сер? 

— Наразі всі відпустки скасовано, і я хочу бачити всіх констеблів, наголошую, всіх констеблів, в Ярді о, скажімо, шостій годині. 

— Слухаюсь, сер. Доведеться послати ще одного голуба, хіба що я втисну все в одну записку. 

Малодупко квапливо почимчикувала. 

Ваймз визирнув із вікна. Біля палацу завжди панувала якась метушня, але сьогодні там було… не те щоб збіговисько, просто більше людей, ніж зазвичай. Ніби вони на щось чекали. 

Хапонія! 

Всі вже в курсі. 

Старий Щебінь мав рацію. Дрібні камінці вже потрохи осипаються. Тут не просто почубилось кілька рибалок, мова йде про сотні років… словом, це як двоє дебелих чоловіків, які силкуються увіпхатися у маленьку кімнатчину і при цьому поводитись пристойно, але якоїсь миті комусь із них просто необхідно розправити плечі, і вони вже вдвох трощать меблі. 

Але цього не могло статися, адже так? Із того, що він чув, теперішній сериф був тямущим чоловіком, який понад усе хотів утихомирити буйні околиці своєї імперії. Але ж хапонці ще й в Анк-Морпорку жили, чорт забирай! Деякі навіть народилися в Анк-Морпорку. Ось ви бачите хлопчину, від одного погляду на якого в голові одразу зринають образи верблюдів, аж тут він розтуляє рота, і виявляється, в нього такий густий анк-морпоркський акцент, що аж страх бере. Ох, а скільки побутує жартів про кумедну їжу та чужоземців, та все ж… 

Не такі вже й вони смішні, якщо задуматись. 

Коли ви чуєте вибух, нема часу думати, скільки горів ґніт. 

Коли він повернувся в Щурячу палату, там розмовляли на підвищених тонах. 

— Тому що, лорде Селашіль, — пояснював Патрицій, — старі часи вже минули. Ніхто більше не… похвалить нас… якщо ми пошлемо воєнний корабель, щоб, як ви кажете, провчити Шайтана Нетутешнього за його помилки. По-перше, у нас немає воєнних кораблів, відколи ще затонула наша «Мері-Джейн» чотириста років тому. Та й часи вже не ті. Нині за вами стежить увесь світ. І, мій лорде, не можна більше казати «Чого вилупився?» і цідити вилупку в око, — він відкинувся в кріслі. — Не забуваймо про Химерію, і Ханлі, і Ефеб, і Цорт. І про сучасний Мунтаб теж. І Омнію. Серед них, панове, є достоту могутні держави. Багатьом із них не до вподоби загарбницький світогляд хапонців, але й від нас вони не особливо в захваті. 

— Це чому? — здивувався лорд Селашіль. 

— Бо історично, якщо нам не вдавалось окупувати землі, ми вели з ними війни, — пояснив правитель Ветінарі. — З певних причин масова різанина врізається в пам’ять. 

— Ой, історія, — хмикнув лорд Селашіль. — Вона вже в минулому! 

— Згідний, там їй і місце, — урочисто мовив Патрицій. 

— Я не розумію, чому вони зараз нас недолюблюють? Ми їм винні гроші? 

— Ні. Швидше, вони нам винні гроші. Що, вочевидь, є кращою причиною нас не любити. 

— А як щодо Сто Лата і Псевдополя та інших міст? — поцікавився лорд Дауні. 

— Вони нас теж не дуже люблять. 

— Чому? Адже у нас спільна спадщина, — не розумів лорд Селашіль. 

— Так, мій лорде, але ця спільна спадщина головно виросла на війнах між нами, — мовив Патрицій. — Від них не дочекаєшся підтримки. Шкода трохи, бо в нас немає власної армії. Я, звісно, не військовий, але вважаю, що наявність армії є ключовим елементом для успішного ведення війни. 

Він окинув оком усіх присутніх.