Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

4

Пріле повітря, переповнені коридори, гучні дубони черевиків, безлад, гомін, гам, і крик вчителя, що безглуздо потопає у вересках і кінському гоготі.

Перерва... Що ще казати. Нічого нового.

Якийсь семикласник штовхає мене в плече, і моя сумка падає об підлогу так, що з неї розлітаються на всі боки зошити. Я збентежуюсь, але перебуваю в надто піднесеному настрої, щоб хтось його сьогодні зіпсував. Проводжаю поглядом нещасного і тихенько сміюсь в долоню, коли бачу, що карма його миттєво наздогнала у вигляді підніжки старшокласника, яка приклала його лобом до стіни.

Гучні лайки, плач, улюлюкання і хаотична біганина у змаганні за перші місця перед принизливим видовищем вселяє мені думку про дике стадо слонів. Навколо збирається натовп, що розштовхується зморщеними руками вчительки з гачковим носом і пучком на сивій голові, яку прозвали поза очі старою каргою. Наступні секунди перетворюються на пронизливі читання нотацій і погрози відправити обох до директора. Мені її навіть стає трохи шкода, бо всім просто начхати на чванливі сентенції «старої карги».

Я відключаюсь від цього дикого свавілля, спішно збираю свої речі в сумку і виходжу зі школи. Строкатість сонячних відблисків проглядає крізь проріз темних хмар і я задоволено жмурюся, відчуваю тепло, що тягнеться вздовж обличчя, але тут прохід мені загороджують вузькі, обтягнуті сірою сорочкою поло груди, відрізаючи мене від світла беззвучною тінню. Помружившись, я перекладаю погляд з поблискуючих крапельками вологи рожевих півоній, що глузливо косяться на мене, і зустрічаю до кісток пронизливий погляд.

Ось тільки цього не вистачало...

- Чого ти хочеш, Стен? – трохи різко питаю.

Хлопець мило посміхається, і я відчуваю шпильку вини через свою грубість.

- Я заїжджав до тебе вчора, - трохи скомкано каже він і прочищає горло в кулак, після чого виструнчується і говорить дзвінкіше. - Твоя мама сказала, що ви з Елайною вирішуєте приклади до вступу. Я хотів дочекатися тебе, але батько подзвонив і дав мені доручення, то ж я не міг його підвести. Сподіваюся, твоя мама не подумає про мене погано.

Я мало не видаю себе недоречною кривою посмішкою. Мама буквально на нього молиться, куди тут погано? Стен слухняний пай-хлопчик, сам водить і навіть має свою скромну сріблясту Теслу – подарунок батьків на вісімнадцятиріччя. Син шановних людей, що тут скажеш. Але не вражає. Кейну двадцять один, і хоч у нього цього всього немає, але я нізащо не проміняю його на ідеального в очах батьків Стена, що зараз продовжує безглуздо переді мною виправдовуватися, розповідаючи про свою кузину, яку довелося терміново забирати з поїзда. Я задираю очі вгору, чекаючи, коли він нарешті здогадається перейти до справи.

– …Загалом, ось. Це тобі, - закінчивши свій нудний монолог, простягає мені букет густих бутонів і перев'язану білим бантом коробку у вигляді серця.

Я зморщую ніс, відчуваючи, як тільки посилюється неприємне пощипування в нюхових рецепторах.

- Я не люблю півонії. У мене на них алергія.

Стен ніяково дивиться на квіти і мнеться з ноги на ногу, а в результаті вирішує викинути їх разом із цукерками у вуличну урну. Я ж встигаю за цей час розвернутися і з хвилюванням прискорююсь до блискучої чорної Шевроле, бо боюсь не встигнути. Старкуватий вірний Генрі сидить за кермом з таким незворушним виглядом, що й на думку не прийде викрити його в явному підгляданні. Але ж я знаю, що він неодмінно доповість про все батькам, та навіть у такій ситуації він зберігає почуття власної гідності і виглядає людиною, в якій не можна засумніватись.

- Кім, Кімберлі, стривай.

Стен хапає мене за руку і мені доводиться зупинитись. Я скрушно зітхаю.

- Ну що ще?

Чесне слово, дві хвилини спілкування з ним вимотали мене ще більше, ніж півдня уроків.

Очі теплого чайного відтінку тихо спалахують і на щоках із мініатюрними ямочками проглядає милий рум'янець. Стен гарний хлопець. Високий, з густим вороним волоссям і стрункою статурою, він пішов повністю в батька, успадкувавши від матері тільки карий колір очей і м'якотілість.

– Я хочу запросити тебе на побачення, – радісно каже він.

– Ні.

Стен дивується і, як виявляється, був зовсім не готовим почути відмову.

- Тобто...?

- Ні, це означає, я не піду з тобою на побачення, Стен, - категорично відмовляю я. - У мене є хлопець, я кохаю його і скоро ми одружимося.

Стен збентежено усміхається і відпускає мою руку, зніяковіло потираючи потилицю.

- Дивно... Твоя мама не казала, що ти маєш хлопця.

І ось тут мене викидає.

– Ну що ти залагодив твоя мама і твоя мама?? А мене ти спитав, Стен? Я не хочу ходити з тобою на побачення. І спілкуватись теж не хочу. Будь ласка, просто відчепися від мене.

Його вираз, мабуть, запам'ятається мені надовго, але я надто розпалена, щоб подумати про наслідки. Стен довго дивиться на мене і я уявляю, як з його розтиснутих рук випадають квіти з цукерками, якби він їх не викинув. Я повертаюся, широким кроком перетинаю двір і зло ляскаю за собою дверцятами машини, впевнена, що він так і не зрушив з місця і проводжає автомобіль рентгенівським поглядом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍