Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

3. Роман

Шалений день. Попри те, що сьогодні субота, день розписаний за хвилинами. З самого ранку я мав пару, а потім довелося їхати на роботу, готуватись до переговорів у понеділок. Дуже вигідний контракт, який міг вивести компанію на європейський ринок.

А ще я чомусь згадував це нестерпне дівчисько з кав'ярні. Гарна, зараза, я навіть подих затаїв і поморгав кілька разів — подумав, що вона наснилась мені. Маленька, тендітна, в короткій спідниці. І голос тихий, спокійний. І вся вона така дівчинка-дівчинка. Цікаво, скільки їй років? Зрозуміло, що студентка. Напевно, перший-другий курс зовсім дівчинкою виглядає.

Єдине, що мені вдалося почути, вона прийшла до кав'ярні, хоч спізнювалася на пару. Невже так сильно любить каву?

Зловив себе на тому, що безсоромно її розглядаю, і відвернувся до вікна. Чому я раптом вирішив зависнути на цій дівчині? Так, гарна, але зазвичай мене на таких не тягнуло. Маленька та явно недосвідчена. Але було щось невловиме, хотілося розглядати. Коли я знову знайшов її очима, вона впевнено йшла до університету, не озираючись на всі боки. Все ж таки вирішила піти на пару?

Бл*, і чому я про це думаю?

Добре, що задзвонив телефон і відірвав мене від незнайомки. Дімка ще раз переконався, що я буду на презентації у понеділок. Він переживав, щоб я не злився в останній момент, адже знав, як я терпіти не можу всі ці довгі та найчастіше марні розмови.

Насправді основна частина переговорів, звичайно ж, лежала на Дімці. Саме він міг переконати будь-кого у своїй правоті, а мені була технічна частина продукту. Я дуже любив писати код і щиро насолоджувався можливістю продумувати логіку додатків та пошуком нових, нестандартних рішень.

Саме тому я й погодився викладати у цьому семестрі в університеті, шукав таких самих фанатів програмування, як я сам. На жаль, таких було небагато. Десь половина моїх студентів навчалася просто тому, що треба (ну й від армії намагалися закосити), а друга половина готувалася до перспективної кар'єри та високих доходів. Так, уміння програмування зараз дуже добре оплачувались. Саме тому всі раптово захотіли стати розробниками.

Сьогодні у мене була пара у магістрів і серед майже сімдесяти людей лише десятьом реально подобалось займатися програмуванням.

Прикро однак.

До обіду я таки зміг викинути з голови думки про незнайомку та заглибитись у роботу. Але на мене чекав сюрприз.

Після останньої лекції знову побачив дівчину. Вона чекала під аудиторією Костю, мого студента. Зважаючи на все, вони давно зустрічаються. Шкода. У Костини стосунки точно лізти не буду. Хороший, талановитий хлопець, він заслуговує на прекрасну дівчину. Костя назвав її принцесою. З одного боку їй дуже підходить це прізвисько, а з іншого я засмутився, що так і не дізнався, як її звуть.

Швидко попрощався, щоб дівчина не помітила, як я нахабно її розглядаю.

"Це дівчина мого студента", — повторював я про себе, розуміючи, що мене зачепило. Так, давно такого в мене не було. Що ж у принцесі такого особливого?

Вирішивши відволіктися, я написав Дімці та запросив до бару. На щастя, мій друг був дуже легкий на підйом і вже за сорок хвилин ми з ним заходили в бар.

Озирнувшись на всі боки, я подумав, що всесвіт наді мною знущається. За далеким столиком сиділа компанія моїх студентів, включаючи Костю та Ігната. Незнайомка сиділа спершись на Костю, на її губах блукала легка посмішка. Вона слухала Ігната, який щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи.

Раптом компанія вибухнула реготом. Незнайомка відкинула голову і прикрила очі, а потім обняла Костю, втикаючись йому в груди. А я не міг відірвати від неї погляд і хотів, щоб вона так само довірливо обіймала мене.

— На що завис? — ляснув мене по спині друг. Він простежив за моїм поглядом і хмикнув. — Так, згоден, гарна.

— Це мої студенти.

— Вау, тоді сам Бог велів до них підійти!

І Дімка впевнено попрямував до компанії наприкінці зали. Я пішов за ним, хоча б дізнаюся, як звати мою незнайомку.

— Привіт! — привітався я з хлопцями, одразу позначаючи, що я не як викладач. Щиро вважаю, що хлопці не повинні звертатися до мене на ім'я по батькові. Я старше їх років на п'ять максимум, адже мені двадцять вісім, а студентам-магістрам за логікою має бути не менше двадцяти двох-трьох.

— Привіт, — відгукнувся першим Ігнат, тоді як Костя і незнайомка напружилися і переглянулись.

— Романе Олександровичу, добрий вечір! — промовив Костя насторожено, явно не знаючи чого від мене чекати.

— Давайте тільки без по батькові, не примушуйте мене почуватися старим та нудним викладачем, — усміхнувся я якомога дружніше. — Це Діма, мій друг та партнер. Ми зазирнули в бар і, побачивши вас, вирішили привітатись.

— Приєднуйся до нас! — запропонував натхненний Ігнат. — До речі, це принцеса Катерина, надія та опора нашого маленького світу.

Катя, їй личить це ім'я. Царське, але водночас м'яке та ніжне.

Я дозволив собі затримати погляд на дівчині, яка навіть увечері в барі виглядала жіночно. У ній зовсім була відсутня вульгарність. Вона була одягнена у легку сукню нижче колін і практично не нафарбована. Затримавши погляд на її губах, я проковтнув, адже відразу захотілося спробувати їх на смак.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍