Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Як ти? – цього разу питає серйозно. Навіть хмуриться, розглядаючи мене. 

– Усе добре, – знімаю з себе його руки та присідаю поруч з Надею. Дівчинка мовчки слідкує за всім, що відбувається, і мало не плаче. – Як ти? Сильно злякалася?

А далі стається те, що остаточно вибиває дух із моїх грудей. Надя схлипує і так міцно обіймає мене за шию, що дихати важко. Звісно ж, вона злякалася, але чомусь не татка свого обіймає, а мене, зовсім чужу людину.

– Надю, досить! – гиркає Артур, а мені кортить добряче вдарити його по макітрі. Ну як можна бути таким холодним з рідною донькою?

– Артуре, вона ж злякалася! – втручається Давид, і зараз він здається мені доволі адекватним. 

– Її ніхто не просив лізти на це дерево! А якби вона впала? – кричить Корсаков, а у мене вривається терпець. 

– Може, досить?! – відпускаю Надю і знову підводжусь на ноги. – Твоя донька злякалася і мало не впала, а ти робиш тільки гірше! Маленька, покажеш мені свою кімнату?

Надя збентежено киває і сама бере мене за руку. Удвох залишаємо цю дивну компанію і, не озираючись, йдемо до будинку. 

До речі, будинок Корсакова дуже гарний та просторий. Просто мрія для сімейного життя. Надя веде мене на другий поверх і першою впускає у свою кімнату. Тут доволі мило, але, як на мене, занадто багато рожевого кольору. Одразу ж з'являється бажання дещо тут змінити. 

– Як ти? – сідаю поруч з Надею на ліжко. 

– Злякалася. Я не хотіла туди лізти. Зрозуміла, що це помилка, коли вже на гілці сиділа, – розповідає маленька. 

– Я знаю. Сама в такій ситуації була, – хмикаю. 

– Ти також тікала від няні? – дивується Надя.

– Та ні. У мене няні не було, – відповідаю. – Ми з сестрою любити грати в хованки. До речі, ми так і не познайомилися. Мене… Катя звати.

– Надя, – усміхається дівчинка. – А хто ти? Будеш працювати тут?

– Ну… це під знаком питання, Надійко. Твій тато, мабуть, буде проти цього. До того ж ти не хочеш нову няню, – кажу.

– Ти нова няня? – Надя так широко усміхається, наче і не плакала ще кілька хвилин тому. Мені її дуже шкода, з таким татком треба мати сталеві нерви. 

– Поки не знаю, – знизую плечима, і саме в цей момент двері у кімнату відчиняються, а на порозі з'являється Артур. Він розглядає мене так, наче я причина всіх його проблем. 

– Катерино, залиш мене з донькою, – говорить холодно, і усмішка миттєво злітає з обличчя дівчинки.

– Татку, не виганяй Катю! Я хочу, щоб вона залишилася! – кричить Надя. 

Розумію, що треба залишити їх удвох, тому йду. Зачиняю двері та зупиняюсь у коридорі. Уявлення не маю, що робити далі, тому йду вниз на пошуки своєї сумки з речами. 

– Як Надя? – питає той самий Давид, коли спускаюсь вниз. Цей чоловік доволі привабливий. Високий, широкоплечий блондин. 

– З татом розмовляє, – кажу. – Ви не бачили моєї сумки?

– Вона у кімнаті, – говорить чоловік. – Сусідні двері з кімнатою Наді. 

– Вам не здається, що ще рано нести їх туди? Сумніваюсь, що ваш бос візьме мене на роботу, – випалюю. 

– Чому ти так думаєш? Мені здалось, що Надя щаслива. До того ж ти так безрозсудно  полізла її рятувати, хоча сама могла постраждати. 

– Надя, може, і щаслива, але її татко – точно ні, – хмикаю. – Скажу вам по секрету, що Корсаков ніби робот, або краще сказати – кам'яна брила. Напищений індик! 

– Усе сказала? – роздратовано питає сам Артур, а я завмираю і дивлюсь на веселу усмішку Давида. Повільно повертаюся до Корсакова, який застиг на сходах, але ніякого сорому не відчуваю. Це ж правда, і він має її прийняти. – Ходімо в мій кабінет! Треба поговорити.

– Ти мене не виганяєш? – дивуюсь. Я-то думала, що Корсаков звільнить мене одразу ж, а тут такий поворот. 

– Поки ні. Я ще в роздумах, – холодно випалює. – Тому краще мовчи та слухай мене. Будеш дратувати – вилетиш з мого дому як пробка. Затямила? 

Язик так і чешеться сказати якусь дурню, але, на диво, я стримуюсь. Все-таки він мій майбутній роботодавець, тому буду намагатись тримати себе в руках. Не знаю, наскільки мене вистачить. Усе залежить від самого Корсакова. 

Нехай тільки спробує мене образити. Не подивлюсь на його статус. Виплюну правду йому в обличчя! Доволі гарне, до речі!