Читати книгу - "Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир"

Розділ другий

Кумедний факт: у кожному моменті можна знайти як ностальгію, так і щось нове, досі неповторне.

– Доброго ранку, – привіталася зі мною Ізумі.

– Ага, – як і зазвичай відповіла їй монотонно.

Безсмертна істота, з якою я знайома майже з народження, стояла біля вікна і вдивлялася в перші промені сонця, що сходило. Темрява, яка зустрічає світло… Досить дивно, що воно їй не страшне, а навіть навпаки – приємне.

– Знаєш, іноді в мене виникають сумніви щодо того, хто ти.

– Гм?

– Так, зовні ти схожа на темряву, що матеріалізувалася: чорне волосся, що розсипається, мов полотно; очі, у яких відбивається вся глибина розпачу; одяг із використанням різних відтінків чорного... І врешті-решт твої вчинки зовсім не злі. Та навіть той факт, що ти назвала мене своєю дочкою.

– А хіба темрява обов'язково має бути злою?

Погляд жінки був неупередженим, проникливим, серйозним… Вона чекала на відповідь.

– Тобто, темрява не те саме, що й зло?

Я підвелася на ліктях і так само невідривно дивилася на ту, хто врятував мене багато років тому… Скільки часу минуло, а той день досі стоїть у мене перед очима… Перевернутий світ після смерті, жінка, що кричить від болю, лайка навкруги, величезна кількість людей… Якийсь чоловік намагався прорватися крізь натовп, але йому не вдалося.

Ні, у минулому житті я була далеко не янголом, зробила багато поганих речей, на моєму рахунку було чимало вбивств і пограбувань, тому після після зустрічі кулі з моїм серцем чекала на знайомство з паном Сатаною, Пеклом та іншими принадами потойбічного життя грішників, а не привселюдні пологи.

Роздумуючи про варіанти того, як саме таке могло статися, якось пропустила момент, коли з рук повитухи моє новонароджене тільце відібрав якийсь мужик. Страшний такий, величезний і неприємний на вигляд.

Помітила тільки коли руда красуня, що недавно кричала від болю, уже тяглася руками до мене і, судячи з інтонації, благала чоловіка про щось, але той не змінював обличчя. Та й натяків на співчуття до молодої матусі не проявляв.

Коли моя ненька лежала в ногах того, хто відібрав мене, цей ненормальний поставив їй на спину свою ногу і досить сильно натиснув, змушуючи її скрикувати і видати болісний стогін. Що він казав їй далі – не знаю, бо не розуміла жодного слівця. Є лише невиразні здогади, створені на основі побачених подій, виразів облич і почутих звуків, інтонацій та шумів.

– Темрява – це відсутність світла, не більше й не менше.

– Скажи це моєму внутрішньому джерелу.

– А хто сказав, що енергія всередині тебе – темрява?

– Ну, не знаю… Можливо, ти?

– Твоє джерело – це сила всмоктаних тобою емоцій людей, просто закріплена пітьмою, яка має властивості приховувати небажане. Саме вона утримує цю енергію і не дає їй просочитися. Ти ж знаєш, що результатом твоєї втрати контролю над собою може стати руйнація всього світу.

– Ой, не треба описувати мене як ходячу бомбу, яку неможливо знешкодити.

– Рін, здається, по твою душу прибули, – вказала на двері Ізумі й розтанула, як пітьма… А хоча чому «як»?

Як і сказала брюнетка, вже за кілька секунд у двері постукали.

– Киріє Байс, я входжу, – сповістив голос, що нагадав робота: такий же холодний, неупереджений і з нотками металу.

І все ж наймані обітники в замку киріоса Байса... Темрява мені в печінку! Вона назвала мене кирією Байс?

– Ви помилилися. Я кирія Файден, – виправила служницю, яка щойно відчинила двері.

Ступор. Чи це страх? А може й шок… Не знаю. Найімовірніше, все одразу.

– К-кайла?

– Вибачте? – так само байдуже відповів привид із минулого життя.

Якщо подумати логічно, не може померла подруга стояти переді мною прямо зараз. Особливо з огляду на те, що останні секунди життя вона провела в мене на руках. Саме після її смерті я пішла шляхом грішниці й стала практично не вразливою, адже разом з нею померла й моя слабкість.

– Киріє, вам недобре?

– Ні, все нормально. Просто сплутала тебе з однією давньою знайомою.

– Киріос Байс висловив прохання стосовно того, щоб ви поквапились і приєдналися до нього за сніданком.

Він теж прокидається приблизно о п'ятій ранку? Іншого пояснення тому, що він о пів на шосту кличе скласти йому компанію за сніданком не бачу.

– Передай йому, що в мене не вийде. Завдяки вчорашнім його діям я не змогла поїхати додому за речами.

– Киріос подбав про гардероб нареченої ще до вашого прибуття.

– Якої з наречених?

Близнючка Кайли не відповіла – лише мовчки підійшла до шафи, якої ще вчора тут не було, і відчинила двері, показавши цим моєму оку розмаїття суконь, але лише у двох кольорах: червоний і чорний.

– Киріос дальтонік?

– Киріос вважає, що вам найбільше личитимуть саме ці два кольори.

Дивний він, що скажеш.

– Я б порекомендувала вам це плаття, киріє, – сказала дівчина, витягши із шафи сукню кольору капілярної крові зі спідницею-сонцем і хрестоподібним коміром.

– Краще чорне.

– Киріос сьогодні не в тому настрої, киріє.

Не зрозуміла. Це як? Як настрій Хайдена Байса впливає на колір і фасон мого одягу?

– Киріє, киріос Хайден чекає. Не варто змушувати його ждати надто довго.

Так, все-таки це не моя Кайла. Зараз переді мною холодна дівчина, що чітко виконує накази хазяїна. Тієї милої та ніжної подруги, яка своєю добротою колись врятувала мене, вже немає.

Нехай деякі події й почали забуватися, але той день я пам'ятаю до найдрібніших деталей: вигнаний з дому п'ятнадцятирічний підліток, якому не було куди йти, не знайшов нічого кращого, ніж сісти під паркан неподалік від дороги. Ага, спочатку моє життя було тим ще склом… Та й темряви в ньому вистачало до появи цього ходячого промінчика світла з яскравою парасолькою.

Вся така усміхнена, мила й барвиста ввірвалася в мій похмурий світ і осяяла його своєю добротою, не злякалася моїх «колючок» і, зрештою, приручила звіра в людській подобі, через якого одного дня настане її кінець… Але який сенс продовжувати шкодувати, якщо нічого вже не виправити? Помста давним-давно здійснена, та й у тому житті вже двадцять років як настав фінал.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍