Читати книгу - "Вовчиця. Присяга крові, Анна Юняєва"

– Ти сьогодні дуже гарна, Ельзо. – він сказав це з теплотою, від чого її серце завмерло на мить. Лайзо пригорнув її до себе сильніше та поцілував у скроню. Їй так було добре, що вона не бажала нікуди йти, проте розуміла, що прийшов час повертатися.  

– Мені час йти. – з ноткою розчарування промовила Ельза. Лайзо поглянув в її очі та ніжно поцілував. 

– Залишся. – він сказав це майже пошепки. Вовчиця пригорнулася до його грудей, його серцебиття було краще будь-якого заспокійливого. Як би вона не хотіла лишитися та наражати на небезпеку Лайзо вона не бажала. 

– Вибач, не можу. Мені треба йти. – вона піднялася, а за нею слідом встав чоловік. Вона не ніколи дозволяла йому себе супроводжувати, тому й цього разу використала гіпноз.  

Ельза тихенько пробралася у вікно своєї кімнати та відчула, як її відкинуло до стіни. Вона зрозуміла, що в кімнаті її чекав Тео. 

– Я тебе попереджав, хіба ні?! – він підняв її на ноги та тримав за футболку. – Думала, що я дурний? Не знаю де ти буваєш ночами? Я попереджав тебе, Ельзо. – він нахилився до її губ та наполегливо поцілував, вона відчула присмак заліза в роті, він випустив ікла та поранив її губу. – Якщо для того, щоб отримати тебе мені доведеться оголосити війну, то я це зроблю. – він відсторонився від неї та підійшов до дверей. – Я давав тобі шанс, але ти його змарнувала. Я все одно отримаю те, заради чого сюди прийшов. Це лише початок, люба. І він тобі не сподобається. 

Тео ніколи не кидав слова на вітер, вона чула про нього багато і це не на жарт її налякало. 

– “Яка ж я егоїстична!” – вона стукнула долонею по стіні. Ельза розуміла, що Тео не відступить та оголосить війну її клану. Що він і зробив, проте недооцінювати Альфа-вовчицю було не варто, про що він згодом зрозуміє сам.