Читати книгу - "Одна година на бажання , Ді Мія"

Я слухняно розв'язала шарф але залишила його висіти на шиї й розстебнула гудзики, тільки мої руки застигли на останній у самому низу, коли я поглядом ковзнула по чоловікові з чорними пір'яними крилами, який йшов під руку з дівчиною у якої прямо з голови стирчали невеликі роги.

Я ахнула та одразу ж прикрила рота рукою.

- А це хто такі? Ми йдемо на концерт – карнавал?  - Запитала я дивлячись на чоловіка благаючи про себе що б хоч люди тут виявилися нормальними.

А про те, що ми зараз знаходимося в іншому світі та тут навіть небо дивне, мій мозок взагалі блокував інформацію і не хотів давати мені про це думати. Ну, Дафно, хотіла чаклунства?  Ось тобі, будь ласка! Я застогнала.

- На жаль ні.  – Видихнув він.  - У цьому світі живуть різні істоти які зовнішністю трохи відрізняються від нас. - Повз нас на чомусь дуже схожому на велосипед проїхали щось червоне в золотавих пір'ях з дзьобом як у лелеки та головою людини. - Ну чи не трохи. - Задумливо сказав чоловік.

Я прикусила пальці на руці, щоб не закричати та позадкувала, а він схопив мене за другу руку.

- Не хвилюйтесь Дафно! Тутешні мешканці такі самі як люди. Є добрі, є й погані. Від сутності це не залежить!

Я витріщила на нього очі все ще не знаючи що робити. Чи кинутися назад до магазину, чи закричати, чи знепритомніти. Швидко проаналізувавши, що жоден з варіантів не приведе мене до потрібної мети опинитися звідси як багато далі я набрала в груди якомога більше повітря і видихнула.  Діставши з кишені смартфон я глянула на час.

- У вас залишилося сорок п'ять хвилин! – Твердим голосом сказала я.

Залишалося тільки сподіватися на те, що цей чоловік дотримається своєї обіцянки, а для цього я не повинна показувати, що мені до тремтіння в колінах страшно.

Чоловік підібрав губи, на його обличчі заходили жовна.

- Це у Вас залишилося сорок п'ять хвилин, ми не моє бажання виконуємо, не забувайте про це. – Твердо без нотки посмішки сказав він та потягнув мене за собою набагато швидше. Я мало не завила від болю в нозі, щиколодка то переставала боліти, то прострілювала в тому місці гострим болем.
Він помітив, що я шиплю від болю й пригальмував.

- Нам туди, - кивнув він головою на величезну будівлю з купою колон, схожу чимось на Римський Колізей, тільки чорного кольору яка підсвічувалась червоним.

- Ви впевнені, що ми йдемо на концерт, а не на гладіаторські бої?  – Саркастично запитала я.

- Архітектор Тіндіпауль справді надихався Колізеєм, коли зводив цю споруду. Тут проходять змагання як спортивні, так і бойові та різні концерти та вистави.

-  Вистави? - Здивовано повторила я.
- Так, я ж вам сказав, що місцеві мешканці тут схожі на людей. Ніщо людське їм не чуже. Вони, як і люди, люблять театри, смішні спектаклі, оркестрові опери про кохання.

Мені почало здаватися, що я сплю!  Так, Так!  Просто сплю! Я ущипнула себе за руку і мало не завила. Боляче зараза.

Чоловік перевів на мене погляд і вигнув брову, а потім подивившись на руку де вже червоніло місто за яке я ущипнула себе  закотив очі.

- Ні, ми не у вашому сні, все це реально.  - Втомлено проговорив незнайомець і пригладив рукою волосся. - Ми просто прийшли сюди, щоб виконати ваше бажання.  Не більше і не менше.

Я зітхнула й поглянула на смартфон.  Залишилось сорок дві хвилини. Гаразд, спробую розслабитися, вибору все одно в мене не було й зі слів цього незнайомця, я зараз повинна зустріти кохання всього свого життя. Ну-ну.

Ми дійшли до дверей у місцевий Колізей. Вхід затуляли два величезні чоловіки, зростом певно понад двох метрів. Вони були такі високі, що мій незнайомець, який теж був далеко не низьким верхівкою доходив їм тільки до грудей. Одягнені  вони були у чорні балахони, тож детально розглянути їх не було можливості. Все було заховано під балахонами окрім чорних очей, борід і довгого волосся, яке було заплетене в коси.

- Вогняної ночі! Ваші перепустки?  — Гримнув низький оксамитовий голос над головою.

- Ночі вогняної! - Відповів мій незнайомець і простяг чоловікам два срібні невеликі листки.

Вони були ніби з якогось металу, ну принаймні виглядали важкими. Чоловіки глянули на них й розступилися, відкривши прохід у будівлю. Ми мовчки пройшли за їхні спини і як тільки опинилися всередині, чоловіки знову перекрили прохід.

Пройшовши довгий коридор чорного кольору, який був утиканий смолоскипами, які палали ми опинилися біля величезних дверей з-під яких гриміла музика. Чоловік зупинився біля них.

- Давайте мені свій плащ та шарф, я покладу їх в надійне місце і віддам, коли йтимемо.

Я окинула себе поглядом, зрозумівши що вже в ньому неабияк спітніла. Знявши з себе верхній одяг віддала його рудому. Поклавши в сумочку смартфон, перед тим кинула на екран погляд. Залишалося тридцять дев'ять хвилин.

- Тримайте! - Чоловік простягнув мені свій срібний перстень з червоним каменем. - Якщо раптом ви загубитеся тут, зніміть його з руки й проверніть у цьому місці. - Він показав пальцем на невелику штучку, яка трохи стирчала збоку. - Провернете і я вас знайду за декілька хвилин, зрозуміли?

Я кивнула та одягла перстень на палець.
Краще не сперечатися з ним це марно і може бути собі дорожчим.

- Що ж, ходімо!

- Стійте, зачекайте! А як я його впізнаю?  А він мене? - Нервово обсмикнула я сукню і погладила рукою волосся. Потім швидко дістала маленьке дзеркальце і серветкою підтерла чорні від туші та сліз потіки на щоках.  Новий макіяж наносити не було часу.  Зі старого залишилися тільки підведені олівцем брови. Ну і ладно, якщо це реально кохання ось і подивимось чи трапиться воно без макіяжу, а якщо ні, то значить і кохання таке, не справжнє мені непотрібне. Я швидко закинула все назад у сумку.

Чоловік дочекався доки я хоч трохи приведу себе в порядок й зловив мій погляд.

- О, ви впізнаєте один одного, будьте певні!  Ви це точно зрозумієте! - Підморгнув він мені і як мені здалося поспішно відчинив двері.  Нас оглушила музика.