Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Звісно, що можна було попросити про допомогу батьків, але після сьогоднішньої чергової перевірки пожежної безпеки, я вже починаю замислюватись, а чи не справа рук це мого батька, що гріє мені місце у своїй компанії, або матері, яка всіляко підтримує свого чоловіка, вважаючи мою мрію лише марною тратою часу.

“Виляння сракою”, так називає мою справу жінка, що в чотири роки відвела мене в школу бальних танців, купувала в захльоб сукні для виступів, наймала перукаря та візажиста  перед кожним виступом, облаштувала окрему гардеробну для моїх нарядів та нагород і саме та, що за будь-якої нагоди вихвалялася мною перед своїми подругами. А тепер, коли я вирішила  пов'язати з танцями не лише дитинство та юність, а і доросле життя, це стало лише “вилянням”. Але я не відступлюсь. Тим паче, що я виконала їх бажання та закінчила лондонську школу бізнесу. А далі кожен сам за себе. 

Паркую автівку за два квартали від студії, біля супермаркету, але навіть не встигаю вийти з неї, як знову лунає знайома мелодія мого смартфона, яка свідчить, що Софія таки згадала про мене.

– Привіт, це знову я. Вибач, що поставила виклик на утримання, тут така справа…

– Ееее, ні. Навіть не думай, у мене купа справ, – кажу на випередження, бо цей її страждальний тон не обіцяє мені нічого хорошого. 

– Як ти здогадалась, що я хочу попросити про послугу? 

– Телепатія. Але я все одно зайнята, – заявляю суворо, а сама посміхаюсь наче божевільна, вона ж все одно мене зараз не бачить.

– Моєму учню потрібен перекладач італійської, – наче не почувши мої слова, випалює, одразу переходячи до справи.

– О подружко, якщо твоєму учню потрібен перекладач, то вчитель з тебе кепський, – не стримую сміху з її слів.

– Нормальний з мене вчитель, – каже ображено. Її так легко зачепити, та я все одно кожного разу не можу втриматись, щоб не покепкувати з неї. – Насправді він йому не потрібен, але він щось захандрив, та боїться що зірве перемовини. Я йому потрібна більше для моральної підтримки, але я навіть на попутках не встигну приїхати.

– Ти ж розумієш, що від мене моральної підтримки він не дочекається. Тим паче сьогодні, – кажу сміючись, але вона знає що це правда. Я не та людина яка буде підтирати шмарклі за невдахами, а скоріше та, що дасть зайвого копняка.  

– Я знаю, – каже приречено. – Ти ж розумієш ступінь мого відчаю, якщо я прошу про цю послугу саме тебе.

–  Я дивлюсь, рівень довіри до мене аж зашкалює. І на коли запланована зустріч? – запитую більше з цікавості, а не тому, що вже погодилась.

– Зараз! За пів години вже має приземлитись літак з італійцями. Коваленко забере тебе по дорозі в аеропорт.

– Які швидкі. Забере він мене, – як швидко все вирішили без мене. – Навіть якби я погодилась, а я ще не погодилась, – роблю паузу, уточнюючи – мені все одно треба заїхати додому, щоб переодягнутися.

– На це немає часу, – шокує мене подруга своєю заявою.

– Софіє, я не планувала сьогодні важливих справ, на мені шорти, – зверху донизу дивлюсь на своє вбрання, а точніше на його жалюгідні клаптики. – Дуже короткі шорти.

– Так вже і буде. Я дала твій номер Денису Вікторовичу, він тобі зараз зателефонує.

– Тобто, ти спочатку дала йому мій номер, а потім подзвонила мені? – обурююсь її нахабству.

– Я знала, що ти мені не відмовиш, – хитро відповідає. – Ти все ще винна мені, за те що я прикрила тебе перед директоркою, коли ти палила в жіночому туалеті

– Це було в десятому класі!  – скрикую обурено, через її слова. Добре, що я все ще сиджу в автівці, бо інакше люди вже почали обертатись на мої істеричні вигуки. Софія сьогодні в ударі.

– Так і є, але свій борг я так і не забрала. Підстрахуєш Дениса Вікторовича і твій борг буде покрито, – каже з легкістю, знаючи, що я погоджусь, бо завжди віддаю свої борги. Навіть такі застарілі та притрушені пилюкою.

І це ж треба яка в неї пам'ять вибіркова. Як піти зі мною до клубу, то вона забула, а як згадати борг шкільних років то вона все пам'ятає.

– Ну добре, – здаюсь. –  Нехай дзвонить твій Дениска. Ти мене вмовила, – відбиваю виклик подруги не попрощавшись, і це звична для нас справа, бо так вона знає, що я залишаю за собою останнє слово.

Я і так вже вирішила допомогти подрузі та її учню, і це зовсім не через дитячі борги або жалість до подруги, просто я ніколи не чула, щоб Софія так за когось переживала, що ладна була згадувати такі дрібниці. Мабуть, цьому нещасному і справді потрібна допомога, або ж вони більше ніж просто репетитор та учень. Нехай він буде хоч Бредом Пітом, але це зовсім не скасовує того факту, що заради нього мене шантажує найкраща подруга. Ну що ж, до скорої зустрічі Денис Віктрович.