Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Вже півтора місяця я проходила стажування у престижному домі моди Ніки Паладі. Його власниця була за сумісництвом маминою подругою, тому до мене вона мала особливе відношення і втратити її довіру я не могла. Ніка Олександрівна дозволила мені не лише спостерігати за роботою професійних дизайнерів, а й заохочувала відкрито висловлювати свої думки та ідеї.

Після двох тижнів стажування, вона зробила мені неймовірну пропозицію, від якої я б ніколи в житті не відмовилася. Ніка хотіла аби я придумала ескіз сукні, і на власному досвіді пройшла процес виготовлення весільного вбрання від “А до Я”. Він охоплював і створення ескізів, і викрійку сукні, а також підбір матеріалу і, власне, саме пошиття та оздоблення. Кожен з етапів я проходила під керівництвом куратора, який розкривав мені тонкощі професії і при необхідності виправляв помилки.

Ніка вважала мене дуже талановитою і робила все можливе, аби розкрити мій потенціал. Вона не сумнівалася, що цей задум буде успішним і пообіцяла обов’язково включити мою сукню в свою нову колекцію. Крім того, я отримала можливість здобути безцінний досвід, працюючи пліч о пліч з професіоналами своєї справи. Тому я гарувала не покладаючи рук, вбираючи знання, як губка. Навіть вдома продовжувала займатися своїм проєктом, аби досягти успіху. Постійно збирала інформацію про культові весільні сукні, а також аналізувала колекції відомих дизайнерів. Проводила паралелі між своїми ескізами і модними тенденціями. Обирала найкращу тканину і варіант оздоблення. Загалом, робиле усе, аби створити ідеальну сукню.

Крім того, така фанатична зайнятість допомагала мені відволіктися від неприємних думок про Ярослава, які оселилися в моїй голові і щоденно мучили мою душу. Як тільки у мене з’являлася вільна хвилинка, я відразу згадувала про нього. Намагалася зрозуміти причину, чому він не передзвонив і починала копатися в собі. 

Довгих чотири тижні з моменту нашої зустрічі, я не випускала із рук свій телефон в очікуванні дзвінка або повідомлення від хлопця, відмовляючись розуміти, що це марно. Мені було боляче і неприємно, що він мене обдурив. І я ніяк не хотіла приймати цю реальність.

В аеропорту мені здалося, що між нами виникла хімія. Ніхто і ніколи не дивився на мене так, як він. Від його погляду я відчула себе особливою. Тому не могла викинути цього хлопця з голови і ще довго уявляла нашу зустріч. Протягом усього відпочинку на райських островах усі мої думки були лише про Ярослава. Мені хотілося знову його побачити. Моє серце линуло до нього і благало полетіти в Україну. І якби він попросив мене повернутися —  я б зробила це в ту ж саму мить! Але він не просив…

Я задавала собі різні питання і не мала на них жодної відповіді… Навіщо хлопець побіг за мною і взяв номер телефону?! Для чого він пообіцяв подзвонити, якщо не збирався цього робити?! Що це була за гра?!.. Я не розуміла… Не виключено, що це був один із видів пікапу. На цих жорстоких речах я абсолютно не розумілася... Можливо, він зустрів когось іншого і просто забув про мене... Я не знала...

 Але минав час… Я нарешті заспокоїлася і перестала мучити себе. Більше не шукала хлопцю виправдань через те, що він мене проігнорував. Не вигадувала нісенітниці, що він упав в кому або втратив пам’ять. Я нарешті подивилася правді у вічі і припинила марити ним… Я просто не зацікавила його — ось і все! 

Тому я взяла себе в руки і дала обіцянку — якщо коли-небудь ми з Ярославом випадково зустрінемося, я зроблю вигляд, що не впізнала його. Просто пройду повз, одягнувши на обличчя маску з байдужості… Цьому хлопцю більше ніколи не вдасться зачепити жодної частинки моєї душі…