Читати книгу - "Степан Бандера"

class="p1">Радянські видання стверджували, що ОУН із моменту свого створення була під «дахом» абверу (німецької розвідки), а то й особисто Гітлера, нібито саме тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресії проти членів ОУН. Напевно, тільки в майбутньому історики зможуть обґрунтувати або спростувати першу половину цього твердження, адже досі ще не побачили світ багато справжніх документів, що стосуються цього питання. До того ж слід додати, що Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. Що стосується польських репресій проти ОУН, то про це існує безліч різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із залу суду». Щоб не вдаватися до подробиць, можна згадати хоч би те, що перший провідник крайової екзекутиви Богдан Портних був арештований уже через декілька місяців після того, як зайняв свій пост.

Наступним провідником став сотник Юліан Головинський, якого Є. Коновалець, лідер українських націоналістів, послав до Західної України, щоб завершити непростий процес об’єднання ОУН та УВО. Але і він після декількох місяців перебування на посту провідника  був арештований  і 30 жовтня  1930 року застрелений «при спробі до втечі». Після нього крайовим провідником ОУН на українських землях, окупованих Польщею, став Степан Охримович. Незабаром він, як і його попередники, був арештований. У в’язниці його піддали жорстоким катуванням, від яких він помер 10 квітня 1931 року в рідній домівці через декілька днів після звільнення. Тільки четвертому провідникові, Івану Габрусевичу,  вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і за розпорядженням  Проводу залишився там для роботи. П’ятому провідникові, Богдану Кордюку, також удалося вижити: він був звільнений із посади після невдалої акції в Городку Яґайлонському  (про ці події ми розповімо трохи пізніше). Шостим провідником упродовж чотирьох років був Степан Бандера; його заарештували 14 червня 1934 року. Таким чином, він протримався на цій посаді довше за всіх.

Як ми вже згадували, в підпільну діяльність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по гімназії Степан Охримович. Але до Проводу крайової екзекутиви Степан увійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні друкованих матеріалів, призначив його референтом відділу пропаганди. Габрусевич вважав, що Бандера, незважаючи на молодість, справиться із завданням. Очолювати цей відділ зовсім молодому хлопцю було вельми почесно, але разом з тим і дуже нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов’язано  багато освічених  і здібних  людей, що стали згодом видатними публіцистами: Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Портних, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Ця робота вимагала такту й уміння налагоджувати стосунки з людьми, які певним чином стояли вище за нього: за віком, за життєвим і підпільним досвідом, та й за інтелектом.

Степан Бандера справді підняв пропагандистську справу ОУН на високий  рівень. Основою  агітаційної  діяльності  ОУН він вважав розповсюдження  її ідей не тільки серед української інтелігенції, студентської молоді, але і серед найширших мас українського народу. Паралельно Бандера забезпечував зв’язок між керівництвом, що знаходилося за кордоном, і членами ОУН на місцях. Зв’язок із закордоном  він підтримував  з 1931 року, неодноразово  виїжджаючи  з країни різними конспіративними шляхами.

Саме з цієї миті його кар’єра починає стрімко рухатися вгору.

У той час ОУН встановила тісні контакти з Німеччиною,  її штаб-квартира розмістилася в Берліні, на Гауптштрассе, 11, під вивіскою «Союз українських старшин у Німеччині». Сам Бандера пройшов навчання в Данціґу, в розвідшколі. Там він проявив показне завзяття в навчанні, після чого розвернув активну терористичну діяльність і віддав наказ підопічним підірвати українську друкарню Яськова, редакцію львівської газети «Сила», зробити замах на письменника А. Крушельницького.

Через рік Степан Бандера став заступником крайового провідника ОУН в Західній Україні і заступником крайового коменданта бойової організації. У січні 1933 року Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем призначив його виконувати обов’язки крайового провідника ОУН у Західній Україні і крайового коменданта бойового відділу ОУН—УВО.

З перших же днів керівництва  Бандера проявив себе як жорсткий, а іноді навіть жорстокий лідер. Наприклад, за його вказівкою були знищені сільський коваль Михайло Білецький, професор філології Львівської української гімназії Іван Бабій, студент університету Яків Бачинський і багато інших мирних людей.

Для поліпшення роботи всіх ділянок революційної організації на західноукраїнських  землях[3]  Степан Бандера  зробив спробу структурно перебудувати ОУН. На конференції, проведеній головою Проводу Є. Коновальцем за участю не тільки закордонних членів Проводу, але й представників  із Краю, що проходила в липні 1933 року в Празі, Бандера запропонував  перепідпорядкувати кадри УВО Проводу ОУН, надавши їм характеру бойової референтури. Його пропозицію було прийнято. Структурні зміни особливо  відбилися  на бойових  акціях, що здійснювалися під керівництвом  Бандери. Попри те, що їх проводили люди переважно не знайомі або, в кращому разі, мало знайомі з військовою справою, акції практично  завжди були вдалими.  Конференція також формально затвердила Степана Бандеру (йому тоді було 24 роки) на посту крайового провідника і ввела його до складу Проводу українських націоналістів.

За час діяльності Степана Бандери на посту провідника крайової екзекутиви (КЕ) ЗУЗ відбулися зміни і в тактиці озброєних виступів.  До цього  переважна  більшість  подібних  акцій мала характер експропріації. Під керівництвом сотника Головинського діяла особлива  «Летюча  бригада»,  головним  завданням якої були  антипольські  бойові  акції,  переважно  «екси».  Сам Бандера організовував пограбування поштових поїздів і відділень зв’язку, а також убивства опонентів ОУН.

Існує думка, що саме за Бандери, коли він перебував на посаді провідника,  різко посилилася  терористична  діяльність  ОУН. З одного боку, це справді так, бо найгучніші замахи проходили під безпосереднім його керівництвом. Однак, з другого боку, такі методи широко використовувалися  і раніше. Керівництво УВО свого часу вважало своїм головним методом боротьби замахи на тих, хто був ворогами України. Убивали поляків, які особливо сильно переслідували українців, а також українців, які погоджувалися співпрацювати з поляками. Тепер можна засуджувати ці дії, але так було, а історію не можна змінити — ні в кращий, ні в гірший бік. Наприклад, український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам’янці-Струмиловій у 1922 році, після чого Євген Коновалець, що віддав наказ про проведення цієї акції, змушений був виїхати з Галичини за кордон.

Але перш ніж перейти до розповіді про замахи, здійснені за Бандери, треба зупинитися на так званій «справі Біласа і Данилишина», щоб сучасний читач зміг зрозуміти, як вони сприймалися українським населенням Галичини у той час.

Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як  відомо,  в Росії  революційний  рух  підтримував  мільйонер Сава Морозов, що пізніше