Читати книгу - "Наречена для дракона. Частина 2, Марія Люта"

Глава 29

Лікування Фелікса було дуже трудомістким – і це було чудово. Перші три дні я відходила від принца лише у вбиральню та зазирнути на кухню, на якій, я сподіваюся, їжа з'являлася сама по собі, а не її приносив Арденс. Але на четвертий день усі енергетичні канали в тілі мого друга працювали, як годинник, усі навіть незначні рани були сановані та належним чином оброблені, всі процеси життєзабезпечення налагоджені – і мені більше не потрібно було проводити біля ложа хворого весь свій час, а голова могла думати інші думки, що не стосуються лікування. І ось ці інші думки тут же нахлинули в порожнечу, наче цунамі. І всі вони були про одне: Арденс пішов. Я його не зупинила. Так, цього разу пішов саме він. І це, судячи з усього, вже остаточно і безповоротно.

 

Чудово. Хіба ні? Хіба я не цього домагалася? То чому ж зараз так нестерпно боляче?

 

Мій погляд знову впав на підвіконня. Там, за горщиком з давно зів'ялою рослиною, лежав невеликий клаптик паперу. Моя записка Бовему. Записка, яка якось опинилась у Арденса і привела його в ті злосчасті стайні, прямо в пастку.

 

Я заплющила очі і різко видихнула, стримуючи сльози. Виходить, я, хоч і ненавмисно, була винною у всьому, що сталося. Адже хтось використав почуття Арденса до мене. Через ці почуття Арденса підставили.  Звичайно, він не міг не підозрювати, що це може бути провокацією... Але все одно пішов. При чому особисто, а не відправив когось.

 

"Це було так безглуздо!" - я схлипнула про себе, даремно намагаючись розгніватися на проклятого дракона. Так, це було безглуздо, необачно і самовпевнено з погляду державних пріоритетів і неприпустимо для головнокомандувача, який відповідає за зовнішню безпеку цілої країни тим більше, коли світ зараз подібний до порохової бочки на пекельній кузні.

Але з погляду моєї скромної персони... Коли на шальцях вагів був мир і я, Арденс обрав мене. Напевно, він дійсно мене кохав. І я також завдала йому немало страждань.

Я заплющила очі, і тут же на мене наринув спогад із кинджала-вбивці драконів - ця зброя, що раніше приносила мені лише фантасмагоричні сни, тепер іноді прокрадалася до мене в розум і в хвилини слабкості чи сумнівів: жахливий чорний ящір налітає на село і випалює хати вщент, залишаючи після себе чорні попелища і трупи... Усюди крики, благання про допомогу, тріск будинків  і запах гару... не тільки деревини, а й нудотно-солодкий від згорілої плоті... У повітрі розлитий розпач, ненависть і злість, жага вбивства та кривавої помсти. Я струснула головою, викидаючи ці спогади – чужі, але від того не менш реалістичні.

Потім я згадала Арденса, як він торкався мене кігтем, майже випустивши свого дракона ... І Проклятий Урх, я все ще тремтіла від збудження навіть зараз! Тоді мені подобалося, хто він, подобалося згорати в полум'ї його чорного погляду і  хотілося ще.

 

"Як ти можеш бажати і любити чудовисько!?" - заговорили мої сумніви голосом кинджала.

"Чому ти показуєш мені всякі страхіття, а не те, як поранили ЙОГО!?" - я поклала клинок перед собою, запитуючи німу сталь, немов вона і справді могла мені відповісти.

 

"Думаєш, якщо він на той момент нікого не вбивав, то не несе відповідальності за діяння свого племені!?" - голос кинджала майже реалістично пролунав у мене у вухах.

Я з силою відкинула зброю подалі, і надривно закричала:

- Навіщо Арденс дав мені цей кинджал!?

 

"Щоб ти могла себе захистити, дурненька!" - мій мозок сам відповів на своє питання замість Арденса.

І знову відповідь кинджала: "Не слухай його, це лише прийом..."

Стоп! Я стиснула руками скроні і притулилася чолом до холодного скла вікна. Прокляття, я і справді божеволію! Мені потрібна якась опора, затишна і надійна заплава для мого розуму... Мені потрібен Арденс...

 

Проклятий Урх! Все! Досить!!!

 

Я різко розвернулася і кинулась до дверей - втікти з капканів стін, на волю, на свіже повітря! От якби вийти зі своєї дурної голови, яка останнім часом стала аж ніяк не гостинним місцем, було б так само легко.

 

Коли я підняла руку до дверей, пролунав стукіт... у двері. Я підозріло примружилася: адже це не я постукала, правда?

Слава Всевидячому, у кімнату зайшов Дарк, спростовуючи мої побоювання, що я вже остаточно з'їхала з глузду.

 

- Леді Анно! Маєте чудовий вигляд! — Дарк був напрочуд життєрадісним.

- Правда? - перепитала із сумнівом, пропускаючи чоловіка до кімнати.

- Повірте, ви тут найпрекрасніша особа!

 

Дарк говорив серйозно, щиро намагаючись бути галантним і зробити мені комплімент. Я оцінила його незграбну спробу, згадавши, що під час нашої першої зустрічі з його солдатським жаргоном не міг впоратися навіть Арденс, але все ж таки пирснула сміхом:

 

- Якщо враховувати, що в цій кімнаті крім мене лише двоє чоловіків, один з яких більше схожий на мерця, а інший змушений приховувати своє обличчя маскою, то тоді ти, звичайно, правий...

 

Дарк теж засміявся.

- Так, Жюстін казала мені, що я не майстер витончених компліментів, але я намагаюся!

- Мадам Жюстін... - протягнула я, усміхаючись. - Ви часто до неї заглядаєте, чи не так?

- О, це чудова жінка! Неперевершена! Вона передала вам привіт і ось це, - Дарк простягнув мені перемотаний мотузкою стос газет. Потім передумав і сам почав їх розпаковувати. - Сідайте, я вам дещо покажу.

 

– І не подумаю. Спочатку ви знімете маску і дозволите мені зайнятися вашим лікуванням, а потім вже все інше, - заперечила я безапеляційно. - Тож це ви сідайте.

 

- А ви знаєте, що зараз віддаєте накази колишньому командувачу Північного фронту, - пробухтів "колишній командувач", але слухняно сів переді мною. - Головнокомандувач у вас теж ходить по струнці?

- Не ходить, - відповіла тихо, відвівши погляд.

 

Дарк помітив, що зачепив болючу тему і цього разу мовчки зняв маску.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍