Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

особливий… Я припустив би, що оці поперечні зморшки свідчать про незначне психологічне зрушення…

— Що за нісенітниці! — закричав Бравн. — Ви що, справді не бачите? Він сміється!

— Сміється? — повторив доктор. — А чому б це йому сміятися?

— Ну, як вам сказати… — винувато почав отець Бравн. — Не хочу вас образити, та він сміється з вас. Я й сам посміявся б, бо вже все зрозумів.

— Що ви зрозуміли? — не витримав Гуд.

— Я зрозумів, чим він займається, — відповів священик.

Він задріботів кімнатою, якось бездумно дивлячись на речі і бездумно хихочучи над кожною, — усіх це почало дратувати. Священик голосно розсміявся над чорним циліндром, ще голосніше — над уламками, а коли подивився на краплю крови, то він так сміявся, що у нього ледь не почалися судоми. Врешті він обернувся до насупленого Гуда.

— Докторе! — захоплено вигукнув він. — Ви — великий поет! Ви, ніби Бог, викликали з небуття живу істоту. Це дивовижніше, ніж звичайна вірність фактам! А факти просто сміховинні, просто банальні, так-так.

— Я вас не розумію, — зарозуміло сказав Гуд. — Мої факти незаперечні, хоча, визнаю, недостатні. Я ціную інтуїцію (або, якщо хочете, поезію) лише тому, що на разі зібрані не всі деталі. Містера Янка немає…

— Ось! Ось! — весело вигукнув священик. — Саме про це і йдеться — його немає. Його немає взагалі, — додав він задумливо, — ніде.

— Ви хочете сказати, що його немає у місті? — запитав містер Гуд.

— Його ніде немає, — відповів отець Бравн. — Він відсутній, як то кажуть, у своїй суті.

— Ви справді вважаєте, — посміхнувся науковець, — що такої людини немає?

Священик ствердно кивнув головою.

Оріон Гуд презирливо засміявся.

— Ну що ж, — сказав він, — перш ніж ми перейдемо до сотні з лишком инших доказів, звернімо увагу на перший, на те, з чим зіткнулися відразу. Якщо загадкового містера немає, то кому ж тоді належить ось цей циліндр?

— Тодхантеру, — відповів отець Бравн.

— Він завеликий на нього! — нетерпляче вигукнув містер Гуд. — Він не зміг би його носити.

Священик похитав головою, і зробив він це надзвичайно покірно.

— А я й не кажу, що він його носить, — відповів отець Бравн. — Я лише сказав, що це його циліндр. А це, хоч і невелика, та все ж відмінність.

— Що? — перепитав криміналіст.

— Та ви подумайте самі! — вигукнув покірний священик, і вперше зробив це нетерпляче. — Зайдіть у найближчий магазинчик і побачите, що капелюшник не носить своїх капелюхів.

— Він отримує з них користь, — заперечив Гуд. — А що отримує з циліндра Тодхантер?

— Кроликів, — відповів отець Бравн.

— Що?! — закричав Гуд.

— Кроликів, кольорові стрічки, рибок, серпантин, ласощі, — почав швидко перераховувати священик. — Як ви не зрозуміли цього, ви ж здогадалися про вузли? І зі шпагою те саме. Ви ствердили, що на його тілі немає рани. Це правда — рана у нього всередині.

— Під сорочкою? — серйозно запитала господиня.

— Ні, у нього всередині, — відповів священик.

— До біса, що ви хочете цим сказати?

— Містер Тодхантер вчиться, — спокійно почав пояснювати отець Бравн. — Він хоче стати фокусником, жонглером і черевомовцем. Циліндр потрібний йому для фокусів. Ви не знайшли на ньому волосинок не тому, що його носив лисий містер Янк, а тому, що його взагалі ніхто не носив. Склянки потрібні для жонглювання. Тодхантер кидав їх і ловив, та він ще добре не навчився і одну розбив, поціливши нею в стелю. Шпагою він теж жонглював, а ще вчився її ковтати. Ковтати шпаги — це, знаєте, справа почесна і складна, от він і подряпав собі горло. Там у нього є ранка, досить невелика, в иншому разі він був би сумніший. А ще він вчився звільнятися від мотузок і саме збирався це зробити, та тут увірвалися ми. Карти також потрібні для фокусів, вони впали на підлогу, коли він вправлявся у метанні картами. Ви зрозумійте, він береже таємницю, а фокусникам по-иншому не можна. Коли якийсь перехожий зазирнув у вікно, Тодхантер вигнав його, а люди навигадували казна що. От ми й повірили, що йому докучає денді-примара.

— А як пояснити два голоси? — здивовано запитала Меггі.

— А хіба ви ніколи не бачили черевомовця? — запитав отець Бравн. — Хіба ви не знаєте, що спочатку він говорить нормально, а потім відповідає таким тоненьким, скрипучим, дивним голосом, який ви й чули?

Усі доволі довго мовчали. Доктор Гуд уважно дивився на священика і якось дивно посміхався.

— Так, ви — розумна людина, — сказав він. — Краще навіть у книзі не вигадаєш. От тільки одне ви не пояснили — ім’я. Міс Макнеб каже, що чітко чула: «Містер Янк».

Священик якось по-дитячому захихотів.

— Ой, — сказав він, — та це найпростіше. Наш знайомий кидав склянки і рахував, скільки йому вдалося зловити, а скільки впало. Він говорив щось на кшталт: «Один, два, три, впала склянка, один, два, три, впала склянка».

Ще якусь мить всі мовчали, а потім дружно засміялися. Тоді фокусник-початківець, який все ще лежав у кутку, з задоволенням скинув всі мотузки, підвівся і вийняв з кишені червоно-синю афішу, де було сказано, що Саладін, перший у світі фокусник, жонглер, черевомовець і акробат, виступить з новою програмою у місті Скарборо, в понеділок о восьмій вечора.

Грабіжницький рай

Славнозвісний Мускарі, найоригінальніший з-посеред молодих тосканських поетів, швидко увійшов до свого улюбленого ресторану, що був розташований під тентом на березі Середземного моря і оточений низькими лимонними та апельсиновими деревами. Лакеї у білих фартушках саме розставляли на білих столах все, що необхідне для вишуканого раннього сніданку. Недодало поетові задоволення, який і так був надто схвильованим. Містер Мускарі мав орлиний ніс, як Данте, волосся! хустинка на шиї були темними і розвівалися; він носив чорний плащ, і міг би носити чорну маску, настільки все у ньому нагадувало венеційську мелодраму. Поет поводився так, немов трубадур, який має чітко визначену суспільну роль, наприклад, урядовця чи єпископа. Наскільки дозволяли звичаї його століття, він жив, як Дон Жуан, з рапірою та гітарою.

Містер Мускарі ніколи не подорожував без скриньки зі шпагами, володіння якими довів до досконалости у численних дуелях. Він також завжди возив зі собою мандоліну, на якій акомпанував собі, співаючи серенади міс Етель Харрогіт, надзвичайно добропорядній доньці банкіра з Йоркширу. Та він ніколи не був ані шарлатаном, ані наївним дитям; Мускарі був логічним латинянином, який прямує до визначеної і конкретної мети. Його поезія була прямолінійною і простою, як проза. Він прагнув слави або вина, або чарівности жінок, палкої відвертости, яку неможливо уявити серед імлистих ідеалів та похмурих компромісів півночі. Цій невиразній