Читати книгу - "Закохай мене в себе , Вікторія Вецька"

Розділ 2

Мирослава

З того часу минає близько місяця і я вже встигаю забути про того хлопця на дорогій автівці. Тому сьогодні я поспішаю на роботу. Точніше — відкрити свій кіоск, в якому роблю каву, чай, всілякий фаст-фуд, а також продаю різні тістечка та печиво, які й сама випікаю. 

Кіоск дістався мені ще від батька, в якому він продавав газети та журнали. А я любила кулінарію, тож вирішила рухатися в цьому напрямку. В еру інтернету люди більше купують каву та смаколики до неї, аніж газети. Тому я користуюсь такою нагодою, адже жодна гривня зайвою не буде.

Доки я підготовлюю продукти, навіть не помічаю, як потроху починає більшати людей. Але ж який в мене подив, коли бачу неподалік саме того хлопця, який ледь не збив мене. Що-що, але його поява — цілковита несподіванка для мене. В той момент, коли я вже встигаю забути про нього — на горизонті знову з’являється він. Помічаю молодика ще здалеку, думаючи, що він просто пройде повз. Але доля сміливо вирішує організувати мені з ним ще одну зустріч. Чомусь в моїй уяві такі жевжики, як він, п’ють каву в кафе або ж ресторанах, але точно не в подібних кіосках.

— Одне еспресо без цукру, будь ласка! — вигукує він, навіть не дивлячись на мене.

— Так, звичайно, — відповідаю лагідним голосом.

Навіть добре, що він не дивиться на мене. Може, вдасться його уникнути. Та от коли хлопець дає гроші за каву, наші погляди зустрічаються. А він ніби й завмирає на місці. 

— Невже це ти? — запитує з чималим подивом.

— Я! — вимовляю і даю хлопцеві його каву.

— Не думав, що ще колись побачу тебе! І, щоб ця зустріч не стала простим збігом, ти повинна дати мені свій номер, — впевнено каже хлопець.

— Чого б це я мала давати свій номер незнайомцям? — дивуюсь я та кидаю на нього досить серйозний погляд.

Він серйозно зараз думає, що я дам йому свій номер? Ні, я не з тих дівчат, що роздаватиме свій номер незнайомим хлопцям. Так що мій номер він не отримає!

— До речі, мене звати Максим, — каже з ледь помітною посмішкою.

— Для тебе я просто Мирослава. Без різних скорочень на кшталт: Мира, Мирочка, Мирося, — доволі серйозно лунає мій голос, хоча й дивлюсь на нього таким же поглядом.

— Ось і познайомилися, — задоволено заявляє Максим і робить ковток кави.

— Та все ж свій номер я тобі не даватиму! — наголошую на своєму.

— Тоді, що я маю зробити, щоб отримати його, як подарунок? — цікавиться Максим, дивлячись закоханим поглядом на мене.

Відчуваю, що він так просто не відчепиться і тому потрібно придумати щось таке, що Максим не захоче виконувати. Оцінивши кількість перехожих навкруги, а потім його солідний вигляд, я ледь прикушую губу і примружую очі. Хлопець досі задоволено всміхається, навіть не підозрюючи… 

— Весь день закликатимеш покупців до мого кіоску. І не просто потеревенити! — додаю з легкою посмішкою. Чомусь щиро сподіваюсь, що хлопець відмовиться від даної пропозиції.

— Добре. Тільки тоді з тебе одне побачення, — впевнено каже Максим.

А хлопець, бачу, з характером і навіть не думає відступати. Цікаво, а якщо скажу йому роздягнутися і пробігти голяка навколо кіоску — погодиться? Подумки чомусь вже уявила цю картину, але поквапилась перемкнути увагу на Максима. Вже цікаво, як більшу частину дня він намагатиметься заслужити мою прихильність. І якщо гарно попрацює, то таки піду з ним на прогулянку.

— Гаразд, тільки це буде не побачення, а дружнє проведення часу! Адже ми не пара, а лише знайомі! Тож нести мені квіти та водити в ресторан не потрібно.

І що ж я згодом бачу? Цей дивак досить впевнено та продуктивно закликає перехожих, а ті й не погано так підкинули мені готівки, що я геть встигаю з їхніми замовленнями. Вкотре оцінюю Максима прискіпливим поглядом і мушу відмітити, що жоден хлопець не робив цього лише заради мого номера телефона. І цей його вчинок неабияк вражає мене, хоча й не настільки, як би хотілося самому хлопцю.

— Завітайте до нас! Ми робимо чай, каву, хот-доги, паніні, бургери, чизбургери, шаурму, сендвічі, а також ви зможете придбати печиво та тістечка, які Мирослава випікає власноруч! — вигукує на все горло Максим, стоячи біля кіоску.

— Звідки ти дізнався, що я сама випікаю печиво та тістечка? — запитую, дивлячись на Максима своїм допитливим поглядом.

— Інтуїція! — каже, злегка посміхнувшись і підморгнувши мені.

А я ж дивлюсь на Максима та дивуюся. Невже цей багатій аж настільки хоче піти зі мною на дружній вечір, що готовий ось так надривати свій голос? Чи може таке бути, що він дійсно закохався в мене? Та ні, цього не може бути! До всіх моїх проблем не вистачало тільки закоханого багача! Від роздумів мене відриває голос жінки, яка вирішила купити тістечко собі та своїй доньці. Мушу визнати, що з допомогою Максима люди частіше купляли каву та фаст-фуд в кіоску, аніж раніше.

Ввечері, коли вже почало темніти, я закриваю кіоск і збираюся йти додому, скоса поглядаючи на свого помічника. Максим терпляче чекає і все ж пропонує підвести мене, але я ввічливо відмовляюсь, адже мій транспорт вже чекає на мене. Втім, Максим складає мені компанію. Звичайно ж, не скажу, що його увага така вже й приємна для мене, адже через нього я веду велосипед у руках. Дорогою як я не намагаюсь виказувати своє максимальне невдоволення його присутністю, але цей хлопець немов навіть не розглядає жодних інших варіантів. Навіть прямим текстом пояснюю йому, що чекати зі мною стосунків — марно. Але ж впертий…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍