Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Настрій був, можна сказати, святковим. Різдво в Калькутті — дивний час. Для місцевих занадто холодно, а для будь-кого, хто виріс в умовах справжньої британської зими, недостатньо похмуро, і хоча парафіяни місцевих церков своїми осаннами та алілуями щиро намагалися нагадати про радість повернення нашого Спасителя, Різдво з пальмами замість ялинок та норвезьких сосон — це не зовсім те, що вдома.

Якщо не брати до уваги Різдво, я зріднився з містом. Можливо, у цьому винен той факт, що Калькутта була по-своєму дефектною і непрацездатною, як і я: місто побудували посеред смердючого бенгальського болота, і заселяли його невдахи, що борються за виживання без усілякої надії.

Коли я умився, одягнувся і дійшов до столу, Не Здавайся вже давно пішов. Він завжди був ранньою пташкою, але останнім часом у мене склалося враження, що він ішов так рано, щоб уникнути розмов зі мною. Увійшов Сандеш, мовчки поставив сніданок і поклав переді мною примірник «Інглішмена». Судячи із заломів на шпальтах, Не Здавайся вже її прочитав. Я відсунув газету і копнув виделкою теплий омлет, щедро посипаний дрібно нарізаною зеленою цибулею. Апетиту їжа у мене не викликала і, дякувати витівкам містера Ґанді, новини теж. Країна нагадувала діжку з порохом, відколи Магатма, як полюбляли називати його послідовники, почав закликати індусів проявити ненасильницьку відмову від співпраці і пообіцяв, якщо вони це зроблять, він здобуде незалежність, не мине й року.

Авжеж, індуси ласі до містики, але щоб їх переконати, вистачило б лише вигляду цього чоловіка у білому дхоті. Мільйони людей — не лише салонних революціонерів у Бомбеї, Калькутті та Делі, але й звичайних мешканців, фермерів, селян і працівників фабрик із десяти тисяч містечок і сіл уздовж та поперек усієї країни — почали закликати бойкотувати британську продукцію, відмовлялися від посад в уряді та спричиняли цілу купу клопоту. Мусимо віддати маленькому чоловічку належне; він перетворив Партію Конгресу з купки юристів-базікал на народний рух. Об’єднання мас — геніальний хід Магатми. Він сказав, що всі вони мають значення, і за це його глибоко шанували.

Бенгальці Калькутти ніколи не були проти обламати роги британцям, тож визвалися очолити атаку — хоча назвати це атакою було б важко, бо ж головною зброєю Магатма обрав сидіння та відмову рухатись. Мало того, такий вид протесту був ніби скроєний спеціально для бенгальської психіки, і без того схильної завдавати максимум незручностей, роблячи при цьому якомога менше. Протести були у них у крові, тож якби ви вважали, Що більшість бенгальців являються на роботу лише для того, щоб мати змогу влаштувати страйк, вас легко можна було б пробачити.

Не так давно наше місто було столицею Британської Індії. Якщо ми сподівалися, що перенесення центру влади в Делі зменшить хист місцевого населення спричиняти клопіт, ми дуже помилялися. Вони відреагували на заклик Магатми з притаманним їм завзяттям. Студенти пішли з університетів та шкіл, службовці почали звільнятися, заходилися пікетувати державні установи. Але більше тривожили звільнення поліціянтів. Вони почалися не одразу — не так уже й багато місцевих офіцерів принципово здали свої значки після заклику Ґанді,— а пізніше: після того як протестувальників почали масово заарештовувати й кидати до в’язниць, тиск родини та громади почав збільшуватись, відтік кадрів дедалі сильнішав.

Ситуація в місті поступово погіршувалася. Враховуючи мирний протест, можна було б очікувати, що закон і порядок відновляться, але Магатма звільнив силу, над якою не мав контролю. Не всім тим, кого запалили його слова, ненасильницький опір подобався так, як йому. Минали місяці, пристрасті розгорялися, почалися спорадичні напади на білих, англо-індусів, християн, парсів, китайців та всіх, кого підозрювали у відсутності ейфорії щодо майбутньої незалежності Індії. Імперській поліції бракувало людей, щоб захистити усіх, навіть якби вона цього хотіла. То була наша брудна таємниця. Факт лишається фактом: влада радше заохочувала напади. Все, що пробивало діри у святій аурі Магатми, вважалося позитивним, а напади його послідовників були ідеальним приводом для переслідувань. На папері план, може, й мав сенс — віцекороль та його оточення в Делі, схоже, його схвалювали, але з таким самим успіхом вони могли засідати в Лондоні або взагалі на Місяці, бо дуже вже далеко були вони від реальності, від того, що відбувалося на вулицях. Над вулицями Калькутти нависла буря, в’язниці мало не лопалися, тож такі репресії були не надто доречними.

Подейкували, що віцекороль, якого важко назвати людиною непохитною, схилявся до компромісу, але низка жорстких телеграм з Даунінг-стрит[4] і, безсумнівно, кілька келихів джину значною мірою підкріпили його рішучість, тож урешті-решт він ні на дюйм не поступився вимогам місцевих. Лишилося якихось десять днів, і рік Ґанді скінчиться, і тоді дисципліна навіть найпалкіших його прихильників ослабне, тож на вищих щаблях сподівалися, що, як ми протримаємося у цій бурі ще два тижні, весь рух мирного протесту Магатми піде у вічність, прихопивши з собою свого натхненника.

Аж тут прилетіли новини, що уряд Його Величності в Лондоні дуже мудро вирішив, що найліпший спосіб зміцнити кордони імперії — це на цілий місяць послати до нас із візитом Його Королівську Високість принца Едварда, принца Уельського. Авжеж, ефект був вибуховий, хоча більше з боку місцевих, ніж із боку відданих британських підлеглих. Протести, які було вже почали згасати, раптом повернулися з новою силою, оскільки лідери Конгресу закликали до повного бойкоту візиту.

Принц прибув до Бомбея кілька тижнів тому і потрапив у залізні обійми масштабних заворушень. Калькутта ж чекала його візиту і вперто лишалася спокійною. Це викликало напругу, яка в деяких