Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

— Славою та багатством, — уточнив Едуард.

— Ну, тоді назвали б квест «вогонь, вода і гроші». А то «бабло» все таки жаргонне слово і на стихію явно не тягне, — додавши голосу повчальну інтонацію, сказала Олена.

І відразу мало не посміхнулася, бо помітила, як тінь невдоволення проскочила на обличчі Едуарда. Хоча, можливо, їй це лише здалося, бо аніматор абсолютно тим самим незворушним голосом спокійно заперечив:

— Гроші — це не стихія. Їх заробляють, гаруючи по вісім годин на добу, а от, «бабло», воно падає з неба. Легкі погані гроші — ось справжнє випробування. Втім, у квесті, ясна річ, все це умовно. Так от, в одній із хатинок захована скриня, в ній — мідні монети...

— Нудно, — перебила Олена.

Едуард без жодних коментарів чи емоцій простягнув співрозмовниці інший аркуш і почав знайомити з наступним квестом.

Олену охопив азарт. Щоразу вона знаходила вади у всіх запропонованих їй сценаріях і безапеляційно відкидала їх.

— Олено, навіщо Ви даремно витрачаєте свій і мій час? — запитав Едуард, коли вони відкинули вже з десяток квестів.

Вона здригнулася. Ні, не від того, що добилася нарешті від хлопця хоч якоїсь емоційної реакції — слова були вимовлені тим самим незворушним тоном. Її вразило, що Едуард звернувся до неї на ім'я. Треба ж таке — запам'ятав, як її звуть. До цього Льолі здавалося, що вона представлялася директору фірми «Сюрприз» безіменною істотою — клієнтом за договором з таким-то номером.

— Я ж бачу, що квести Вам подобаються, і ви відкидаєте їх лише для того, щоб мене позлити.

Господи, як він здогадався? Виходить, актриса з Олени зовсім ніяка. Адже вона це знала, і все одно для чогось влаштувала дурну виставу. Олена відчула, як фарба заливає її обличчя. Але вона вирішила, що просто так не здасться.

— Так, вони мені подобаються, — намагаючись придушити зрадницьке тремтіння в голосі, відповіла вона. — Але сценарій я вибираю не для себе, а для сестри. Вона великий знавець квестів. Їй потрібне щось особливе, інакше вона зрозуміє розгадку ще до початку гри.

— Добре, — сказав Едуард і почав збирати папери зі столу.

Олена не зрозуміла, що саме «добре», і злякалася, що аніматор вирішив відмовитися від співпраці з нею. Виходить, через її дурну витівку сестра може втратити подарунок, який так старанно підбирав для неї Максим. Докори сумління придушили гординю, і Олена вже готова була пробелькотіти вибачення, але, на щастя, не встигла, тому що Едуард продовжив думку:

— Давайте я організую Вам завтра екскурсію нашим полігоном, і ви на власні очі переконаєтеся, що ваша сестра не буде розчарована.

— Гаразд, — швидко погодилася Олена, задоволена, що їй не доведеться вибачатися.

— Вам буде зручно о шістнадцятій годині?

— Так.

Едуард простягнув Лені візитівку:

— Тут контактні телефони. Зателефонуйте.

Швиденько запакувавши папери в кейс, він пішов.

Олена крадькома провела аніматора поглядом, і коли той зник з поля зору, зігнулася, зобразивши, що поправляє хлястик на босоніжках. Насправді з її взуттям було все гаразд — вона засунула голову під столик, щоб знайти загублений Едуардом папірець. Олена помітила, як маленький чорний прямокутник випав з кейса аніматора, коли той похапцем запихав у нього папери. Її розбирала цікавість, що може бути на папері такого похмурого відтінку, коли, вочевидь, улюбленим кольором директора фірми «Сюрприз» є канарковий.

Чорний картонний прямокутник виявився рекламною візиткою. Зроблений на ній контрастним сріблястим кольором напис говорив: «Ритуальні послуги. Кладовище для домашніх тварин. Проведи друга в останню путь гідно».

Так ось чому Едуард так дивно поводився. Мабуть, у нього нещодавно помер чотирилапий друг, до якого він був настільки прив'язаний, що навіть справжній похорон вирішив організувати. Олена відчула, як її горло стиснув сором — хлопцю і так було паршиво на душі, а тут ще й вона вирішила неодмінно вивести його з себе. Навіщо чіплялася до Едуарда, коли він щосили намагався не показувати свого горя, був ввічливий? Олена відчула гостре бажання зіскочити зі стільця, наздогнати хлопця і вибачитися. І візитівку йому заразом віддати, адже він міг не встигнути записати телефон цієї екзотичної ритуальної контори, і ще невідомо, чи зможе знайти його в інтернеті. Однак порив довелося придушити — було зрозуміло, що місія нездійсненна. Не було жодного шансу наздогнати Едуарда — минуло дуже багато часу з того моменту, як він пішов, а бігала Олена зі швидкістю кульгавої черепахи.

Втім, вона зрозуміла, що необов'язково влаштовувати погоню, можна просто продиктувати потрібну хлопцю інформацію по телефону. Олена поклала поряд дві візитки: життєрадісну канаркову і жалобну чорну, і стала набирати номер, вказаний на першій: 217-17-... Так, стоп! Олена мало не випустила з рук смартфон. Її погляд із божевільною швидкістю, ніби відстежуючи рухи тенісного м'яча, перестрибував з одного прямокутника на інший: там 2 і тут 2, там 1 і тут 1, там 7 і тут 7... Що за нісенітниця? Номери збігаються! Олена ще і ще раз звірила цифри — ні, вона не помилилася, фірма «Сюрприз» і ритуальна контора вказали один і той самий контактний номер, і, більше того, адреса на візитівках теж збігалася. Оце вже й справді — сюрпри-и-и-из!