Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

назвою. Однак ми робимо значно більше, ніж просто шукаємо в інтернеті. Ми боремося з дезінформаційними силами, що розхитують суспільство. Ми наполягаємо на доказовості. І ми показуємо простим громадянам, як викривати протиправні дії та вимагати підзвітності від можновладців.

Приватний слідчий Майкл Беззел, гуру методології відкритих джерел, розшукував злодіїв на замовлення ФБР, прочісуючи такі дорогі бази даних, що для аматорів вони були недоступні. «Тепер, з OSINT, за понад 98 % даних, які мені потрібно про когось дізнатися, платити не треба. Тому я цілковито на боці OSINT. Я зрозумів, що це може бути доступним кожному», — сказав він 12.

Генерал Майкл Флінн, коли керував розвідуправлінням Міністерства оборони США (ще до того, як зганьбився в адміністрації Трампа 13), зауважував, що раніше 90 % цінної інформації надходило із секретних джерел. Після появи соціальних медіа все стало навпаки: 90 % цінної інформації надходить із загальнодоступних відкритих джерел 14.

Розвідувальні органи завжди збирали інформацію із відкритих джерел: переглядали газети, слухали радіопрограми. Але здебільшого вони зневажали такий матеріал, надаючи перевагу конспіративним джерелам, що виправдовувало їхні величезні бюджети і вплив. У решти людей доступу до секретних даних не було: доводилося довіряти тим, хто їх мав. Довіра громадськості похитнулася під час війни в Іраку, коли коаліція на чолі зі США виправдала вторгнення заявами про зброю масового знищення в Саддама Хусейна: ці заяви виявилися безпідставними.

Проблема суспільної недовіри нині набагато ширша, ніж недовіра мас до еліт. Громадяни сприймають одне одного з глибокою підозрою, кожен політичний табір перебуває у своїй інформаційній бульбашці. Є спокуса вважати себе — чи то читачів книжок, чи глядачів телебачення, чи борців з дезінформацією — людьми іншого рівня порівняно з довірливими прихильниками теорій змов. Проте чимало з того, у що кожен із нас вірить, ми свого часу почули від когось іншого. Тому експерти життєво важливі. Але зараз уже й цього замало. Правда стала питанням групової лояльності, і це катастрофа. Тому сьогодні кожен повинен мати можливість перевірити аргументи сторін. Метод Bellingcat такий: клацніть на посилання і перевірте наші висновки самостійно.

Багато років тому про інтернет говорили як про кіберутопію, що чекає десь за рогом. Останнім часом громадська думка схиляється у зворотний бік. У цифровій ері вбачають такий собі таран, що зносить на своєму шляху все: журналістику, освіченість, політику. Ми в Bellingcat не поділяємо такого кіберпесимізму. Чудеса інтернету все ще можуть працювати на благо. Однак захист суспільства і правди вже не є прерогативою інституцій. Тепер це стосується нас усіх.

Не йдеться про допуск до надсекретних матеріалів чи посвячення в інформацію для обраних. Bellingcat — це те, чого не було ніколи досі: народна розвідка.

1. Революція в ноутбуку
Винайдення онлайн-розслідування

 

 

Після пообідньої молитви 2 лютого 2011 року на майдан Тахрір приїхали автобуси. Доти тисячі протестувальників багато днів утримували це кругове перехрестя в центрі Каїра, вимагаючи відставки президента Хосні Мубарака, який був диктатором Єгипту впродовж тридцяти років. З автобусів вийшли чоловіки з мачете, битками і клинковими бритвами. Вони мали не приєднатися до протестувальників, а розігнати їх.

Спочатку ці люди вешталися довкола, вигукуючи погрози. Звідкись під’їхали вершники. Кілька чоловіків осідлали верблюдів і кинулися в натовп, розмахуючи шаблями. Найсміливіші демонстранти намагалися сформувати периметр. Але на них нападали й згори: прибічники режиму кидали цеглу з дахів, обливали окропом протестувальників на відступах. Огорнуті хмарами сльозогінного газу, демонстранти затуляли роти мокрими ганчірками. Військові старалися не помічати, як бандити цілять у журналістів. Протестувальники розкопували дороги, добуваючи каміння для захисту. Командир танка, збентежений наказом не захищати невинних, засунув собі в рот пістолет і погрожував самогубством, аби не спостерігати склавши руки за масовим убивством. Інші військові просто кидали свої пости. Вночі сутички ще тривали, але більшість журналістів припинила репортажі. Бої то розгорялися з новою силою, то затихали, тож ходити по вулиці, щось розповідаючи, було надто небезпечно.

Один журналіст, Енді Карвін із Національного суспільного радіо, залишався на позиції весь день, збираючи в цілісну картину уривчасті новини про поточний перебіг Верблюжої битви. Він не мусив ховатися чи притискати до рота змочену оцтом ганчірку, щоб знешкодити газ. Він сидів за комп’ютером у Вашингтоні й збирав хроніку Арабської весни через соцмедіа. «З кожним новим твітом я дедалі краще уявляв ситуацію на місці, — писав він згодом. — У кожного, хто твітив із майдану Тахрір, був свій особливий ракурс, однак він обмежувався найближчим полем зору. Вони ніяк не могли розповісти, що діється в інших місцях».

«Я уявляв, що літаю над полем битви на гелікоптері й спостерігаю за подіями внизу, — ділився він. — У моїй голові все зводилося в цілісну картину: на місці подій у мене не було б можливості так охопити ситуацію» 15.

Місяцями Карвін твітив по вісімнадцять годин на день, сім днів на тиждень, розповідаючи про повстання в Тунісі, Єгипті, Бахрейні, Лівії, Ємені, Сирії. Часто кількість твітів перевалювала за тисячу на день, і якось Twitter заблокував його акаунт, прийнявши за спамера 16. Міжнародні кореспонденти, які пишаються роботою в гарячих точках, не вважали цю діяльність справжнім репортерством. Але для новинної індустрії, що потерпає від скорочень фінансування, залучати соцмережі як джерела новин було дуже привабливим варіантом. Проблема полягала в тому, що багато людей, які пишуть у твітері, — ідейні активісти. То як журналісти, які читали твіти з іншого боку планети, не знаючи мови й тим паче культурного контексту, могли зрозуміти, що відбувається?

Арабська весна порушила питання, що стало головним для новинарства цифрової доби: перевірка фактів. Як дізнатися, що є правдою? Як знати, що саме ви бачите перед собою?

Я знов і знов міркував про це на своїй офісній роботі в Лестері, де просиджував вільний час за робочим столом, дивлячись стрими з вікна готелю на майдані Тахрір. Поліція відтіснила протестувальників, ті посунули поліцію назад — дивне театральне видовище: натовп перекочувався з місця на місце, сцену затягувало сльозогінним газом, у повітрі літало каміння, стріляли водомети.

Задовго до цього я думав, чи не стати журналістом, можливо, навіть вести репортажі з місця подій. Але в коледжі я був не найкращим студентом, потім кинув навчання, змінив