Читати книгу - "Людині потрібна людина…, Анна Нікош"

3 глава.

Прокидатися на роботу було дуже важко , але бажано хоч навідатися , показатися. На вихідних я працювала перукарем в «дурдомі», як казали місцеві. Робота не пильна, не важка. Час від часу треба було лише підстригти когось з пацієнтів машинкою. 
Це було моє не основне місце працевлаштування , я заміняла  дівчину під час її декретної відпустки  в психо-неврологічному інтернаті.

Після інтернату я завжди навідувалася до  батьків , вони жили неподалік. Приносила їм куплених смаколиків , а мама частувала мене улюбленими домашніми пиріжками зі сливами і ягодами.

Потім ми разом дивилися телевізор або розгадувати кросворди і я їхала додому, або ж лишалася в рідному батьківському домі з ночівлею.

А жила я з сестрою . Її чоловік загинув рік тому в автомобільній катастрофі. Двоє їхніх діточок залишились напів сиротами . Тому мусила допомагати . Та й разом веселіше , хоч моя сестра і трималася , але залишитись в двадцять вісім років вдовою з малими дітьми було дуже важко. 

Того дня я залишилася з ночівлею у батьків , а в моїй кімнаті не ловив мобільний зв’язок. Мій «діджус» уперто працював тільки на вікні і то , якщо простягнути руку вгору , а ноги вниз , три рази кліпнути правим оком і прошепотіти своє прізвище задом наперед.

Така собі задачка…

Тому я спокійнесенько вклалася спати.

А зранку , впіймавши мережу , обімліла від кількості пропущених викликів і одного смс-повідомлення.

Дзвінки  були від нашої нової манікюрниці Віти , а повідомлення - з незнайомого номера з текстом : « Привіт , красуня. Не можу тебе забути. ».

 

Добираючись на роботу в салон краси , я не стала передзвонювати Віті , скоро побачу і запитаю , що ж вона  хотіла.

Віта   останнім часом набивається мені в подруги і розказує « що треба і що не треба » , не фільтруючи свої розповіді . Я вже почала відчувати себе унітазом, в який намагаються злити купу лайна. 

А ось смс-ка мене заінтригувала.

Хтось з нових залицяльників ? - Скоріш за все. Після суботнього виходу в світ так завжди бувало.

Проте , день пройшов у клопотах і я трохи забула про те повідомлення.
А ось Віта торохкотіла як невгамовна.

В суботу вона ненадовго заїхала в «Грот» , але мене не знайшла. Зате зустріла татового знайомого ( сімейка дивна , тато з собою всюди бере дочку по всім «злаковим місцям» в якості тверезого водія).

 

— Він такий крутий , при грошиках. Сам телефони продає , а загалом, в його сім’ї купа магазинів. Недавно розлучився , треба брати поки «тепленький» , - захоплено розповідала Віта. Я слухала неуважно , бо то якось дико для мене на чоловіка полювання влаштовувати , точніше , на його статки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍