Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

забігла у квартиру. Збудила чоловіка, дітей і просила їх прислухатися, чи не чують вони Вікторового голосу.

— Мамо... ми нічого не чуємо, ніхто не кличе.

Ні діти, ні чоловік не чули голосу, ні в хаті, ні надворі.

— З ним біда... — тихо сказала Жанна й заплакала.

Відтоді Жанною опанував стан якоїсь приреченості й невідворотності: щось трапилося чи має статися лихо. З тієї ночі й до похорону сну в жінки вже не було.

Аналіз мама невдовзі здала: провели експертизу, і не минулого й місяця, як слідчий подзвонив їй і сказав про збіг.

— Я цю інформацію прийняла, але ми чекали ще на чоловікову експертизу. Друге співпадіння ми отримали до кінця грудня. То, знаєте, ніби кожен раз переживати нову смерть дитини, але кожного разу в неї не вірити. Ну то страхіття... А коли ми хоронили Вітю, то змушували себе змиритися з тим, що ця смерть уже кілька разів підтверджена. Дуже важко це все було прийняти. Важко ще й тому, що ти його ж не бачиш, личко його не впізнаєш.

Мати тримала коло себе кілька фотографій Віті й вдивлялася в кожну, а потім тулила до себе, тоді Віктзнову відкладала до старенького невеличкого альбому: небагато у Віті фотографій лишилося.

— Насправді ми ж зовсім мало знаємо про той бій, — Жанна показала мені роздрукований той самий рапорт командира про ті події. — Оце й усе, розумієте. Знаю, що Цвітні Піски, що була засідка, був вибух; військові та волонтери згодом розповіли, що начебто саме БТР із моїм Вітею натрапив на розтяжку чи то міну й підірвався. Хлопці погоріли, хтось зник, а наш Вітя загинув. Є ще якісь версії, непідтверджені, хоча цілком реальні, але якій із них вірити, ми не знаємо.

А мати... вона й досі чекає дитину... свідомо розуміє, що його вже з ними немає, але на щось чекає, у щось вірить, сподівається. Мати каже, що всі повідомлення і підтвердження — не для материнського серця, яке чекатиме сина, допоки б’ється.

СТЕПАН БРОДЯК (14.02.1985 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

— Знаєте, коли вперше прийшла повістка, то він був на роботі далеко від дому. Я кілька хвилин роздумувала, а тоді відразу набрала Стьопу й все сказала, як є. Що приходили з повісткою, що зовуть на війну.

Мар’яна склала руки в замок, ніби щоб набратися сил розповідати самій, бо до цього ми переважно розмовляли з Вікусею.

Степан Бродяк

— Він хотів повертатися додому і йти до військкомату. Але я того разу першого дуже просила його не спішити й лишитися ще трохи на роботі. Ну, й він тоді згодився і приїхав за місяць. А як вернувся, то була нова повістка. Коли її принесли вже вдруге, звісно, я знову набрала Степана й все розповіла. «Візьми і підпишися, я скоро буду» — сказав мені тоді Стьопа. Так я і зробила. Нічого не могла вдіяти. «Піду і все», — казав. Таке рішення, думаю, він прийняв ще після тої першої повістки: що як прийде друга, то він точно йде.

Після військкомату та мобілізації до Степана ще можна було приїхати навідатися на полігон, у Старичі.

Мар’яна згадує, як він запалився військом, тішився, що може долучитися до цієї боротьби, що може бути країні корисним, що він потрібен, що його покликали.

— Стьоп, хіба тобі не страшно? — щоразу перелякано перепитувала дружина, коли здалека чула полігонну стрілянину й бачила військову форму, тільника, чорні берці на чоловікові.

— Ні, Мар’яно. — впевнено казав чоловік. — І не жалію я, що не заховався від повістки. І я поїду на фронт.

І поїхав: та воювати довелося не більше тижня. Ще того фатального 5 вересня він набирав дружину, вранці казав, що все добре й бій припинився.

— Якщо все буде добре, то я десь коло п’ятої вечора наберу тебе й може трохи довше можна буде поговорити, бо зараз трохи нема як. Ти маму там заспокой, добре?

— Маму заспокою, не переживай. Стьоп... — ніби довго наважувалася сказати Маряна. — Ви, головне, до шостої вечора протримайтеся: мають оголосити те перемир’я.

Слухаючи й читаючи новини з фронту, Мар’яна трималася за те перемир’я, як за рятівну соломинку. А потім Степан зник зі зв’язку: не набрав сам ні о п’ятій, ні згодом, а потім уже й не відповідав на дзвінки, не брали слухавки і його побратими. Мар’яна не панікувала, вона була майже впевнена, що в хлопців просто ліг мобільний зв’язок, якщо всі не відповідають. Зрештою, про перемир’я тоді все ж домовилися.

— І сниться мені того дня сон: на наше подвір’я заїхала військова машина, якийсь хлопець відчинив браму, і авто під’їхало під саму хату.

Мар’яна піднялася і підійшла до вікна, махнувши мені рукою, щоб показати, куди в сні приїздила машина.

— Я вибігла на подвір’я, а з машини тої вийшов Стьопа й став просто дивитися мені в очі. Але й на ранок нічого не зойкнуло: я навіть й подумати не могла, що Стьопи вже нема. А тоді селом пішли чутки, що Стьопа загинув. Я знайшла номер місцевого волонтера й просто вимагала в нього дізнатися, де мій чоловік, де Стьопа. Кажу йому, що ніхто з його хлопців також не відповідає. А він мені — «не вір, немає підтверджень».

Той день у Вікусі був день народження, і я поїхала купити їй торт: і от йду я з тим тортом і ловлю на собі погляди знайомих людей навколо, які, виявляється, уже все знали, і я починаю розуміти неминуче. Вони мовчать, а я їм мимохіть усім кажу «це не правда, він живий, Стьопа живий, чуєте?» А вони хіба мені кивають... Заходжу я в маршрутку, а там водій — Стьопин друг: і я бачу в лобовому склі його очі й починаю усвідомлювати найстрашніше. «Ти теж віриш у всі ті плітки, що Стьопи нема? Він живий!» — казала йому Мар’яна й підвищувала голос, хотіла заперечити, а сил ніби бракнуло. Водій мовчав.

— Я вибігла з тої маршрутки й не могла дійти додому, так мені стало погано через усі ті погляди. А біля дому зайшла ще в магазин, де зустріла нашого спільного знайомого, він побачив мене й заплакав, опустив очі й пішов, нічого не сказавши. Я прийшла додому й розповіла все мамі, вона намагалася і мене, і себе заспокоїти, що нема ніяких підтверджень,