Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
...
Сидячи в напівпорожній університетській аудиторії, Торус слухав лекцію з програмування, хоч його думки блукали зовсім в іншому місці. Оскільки слухачів прийшло небагато (більшість планували або подивитись цю лекцію потім у записі, або просто проігнорували її, зайняті на своїх роботах), заняття проводилось у кабінеті історії - маленькому й затишному, де на стіні висіла величезна карта України, строката від нанесених на неї червоними цяток, що позначали місця зіткнень та битв з рашистами. Ці цятки, як живі рани, нагадували про числених загиблих і пропавших безвісти героїв, серед яких був і його батько.
Після лекції, Олексій разом з друзями десь зо три години попрацював на складі гумдопомоги, а потім попрощався з ним і вийшов на подвір’я університету, де зустрів свою молодшу сестру, Ірину. Наслідуючи приклад матері, вона також збиралась стати медсестрою. "Турчик, а чи знаєш ти, що якщо на небі не вистачає зірок, то ми можемо створити їх самотужки?" - запитала його сестра, і він побачив хитру іскорку в її очах, які так і палали від сестриного нестримного оптимізму та енергії. Іноді Олексій навіть трохи заздрив Ірині - вона була молодша й багато до чого ставилася набагато простіше, а він з початком війни став єдиним чоловіком в родині, тож розгубив за ці два роки і свій оптимізм, і частину енергії й навіть здоров’я постійно переймаючись за все що відбувалося навколо. "Звичайно, моя маленька сестричка, разом ми зможемо створити й почепити на небі нові яскраві зірки надії" - відповів Торус, обійнявши її та вкотре згадавши батька, який назавжди залишився у темряві.
Обідали вони за давньою сімейною традицією всі разом - звісно ж, якщо мати була не на зміні. Сьогодні ж їм з сестрою не хотілося нічого готувати, тож дорогою додому вони придбали піцу в “Маркетопті”, дволітрову пляшку коли та великий пакунок чіпсів. Так, не надто корисна їжа, але іноді такого хотілося. Доїдаючи соковиту піцу та хрустячи чіпсами під акомпанемент випуску новин, який вони дивились на маленькому кухонному телевізорі, Олексій з сестрою згадували про дні, коли батько був поруч, й вони усією родиною весело проводили час разом - навіть звичайний обід батько міг перетворити на цікаву пригоду! Лише спогади залишилися про ті часи, але згуртована сім'я продовжувала підтримувати одне одного, й нести цей важкий тягар спільно.
Що ж, залишилось добряче потренуватись, потім - в душ, трохи пограти на комп’ютері (можливо, разом з сестрою), заглянути у Твіттер, Фейсбук і Телеграм, перевірити пошту - і спати. Завтра буде новий день, і разом з ним - принаймні Олексію дуже цього хотілося - можливість впоратися з темрявою минулого, знайти світло на темній стежині, й можливо, дізнатись хоч щось про зниклого батька, який може ще й досі блукати десь там - за чіткою межею темряви. “Завтра все може змінитись на краще” - цю фразу він говорив матері та сестрі щовечора кожного дня війни, хоч сам не надто у неї вірив…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич», після закриття браузера.