Читати книгу - "Білі Близнюки , Andrii Noshchenko"

Парна впала на коліна, а потім сіла на пісок. Вона вже не кричала. Вона ледь жива була від страху, котрий зараз відчувала, але не могла відірвати погляд від тої кривавої мішанини, що якусь хвилину тому було головою і руками Ландара. Вона помилилася. Вона так сильно помилилася, коли прийшла сюди. Але ноги не тримали, аби забратися геть. Вона лише дивилася, не взмозі навіть очі заплющити. 

Тара заплющила очі і ще сильніше надавила на плечі жертви. Вона відчула, як навколо її серця маленька сіра крапля другого кола мани зробила оберт. Вона ще не розуміла, як це сталося, і чому так швидко почала зростати її магічна сила, але хотіла, щоб це не закінчувалось якомога довше. Це гаряче тіло, що вже тремтіло у корчах під нею, ці бризки крові, що стікали по її оголеній шкірі, важке дихання брата і важкі удари, котрі супроводжувалися мокрим чавкотінням… Це було фантастично приємно! 

З кожним наступним ударом Торо скаженів все дужче. Повітря, котре він з шумом вдихав, було насичене солоно-солодким запахом крові, змушувало його легені горіти вогнем. Він помітив, що поміч сестри надала йому неймовірної для нього сили, і навіть сам не зрозумів, як огорнув камінь, що тримав у руці тонкою плівкою аури. Від цього удару Ландар помер. Його череп ніяк не міг протистояти воїну першої класу нижньої ступені. 

Тара розплющила очі, коли потік сили з жертви несподівано закінчився, а тіло під нею перестало смикатись. Вона подивилася на провалля у голові Ландара, через які було видно сірі мізки, що швидко затікали кровʼю, і все зрозуміла. Але їй було мало. Вона озирнулася почервонілим очима навкруги. 

Тягни сюди цю сволоту! - наказала вона брату, вказавши пальцем на Парну. 

Близнюк моментально підскочив до дівчини і вхопив її за чорну косу, та волоком потягнув до сестри. Та, відчувши різкий біль, знову заверещала, та почала борсатися, але нічого не могла вдіяти. 

Відпустіть! Я нікому нічого не скажу! Я мовчатиму! Я молю вас!

Торо кинув її на пісок, поруч з сестрою. Тара сіла на груди дівчині, притискаючи її. 

Тримай її ноги. - наказала вона брату. 

Той слухʼяно сів на коліна Парни і сперся на її стегна руками. 

Будь ласка! Будь ласка! - кричала Парна, перелякана, що зараз відбудеться щось надзвичайно погане.  Будь ласка? - перепитала Тара - Коли ти завжди підбурювала інших бити нас, чому так не скиглила? Коли ви нас, мов звірів, забивали камінням та палицями, тобі ж весело було? Ти ж сміялася тоді, так? 

Парна аж дихати зо страху перестала. Так, вона це робила, але ж у цьому не було нічого поганого! То чому ж ця біла потвора так впевнено звинувачує її у цьому?! Чому вона у цьому так впевнена?! 

Мої батьки вбʼють вас за таке! Моя мама…

Тара не дала їй закінчити, затисши рота долонею, а іншою рукою вхопила за шию. Очі Парни розширились, коли вона відчула, як її серце зазбоїло і почало битися уривками. Життєва сила несподівано швидко почала її покидати. Вона дивилася на посмішку на обличчі Тари, на крила її носа, що тріпотіли і на очі, в яких був океан задоволення. Парна знову спробувала вирватись, але Торо лише міцніше притис її стегна. 

Парна плакала. Їй було страшно і хотілося прямо зараз опинитися вдома. Вона не розуміла що, і чому це з нею відбувається. Додому… До мами… Більше жодних бажань у неї не було. До самої смерті. 

Близнюки відчули, що тіло під ними перестало тремтіти і завмерло. Тара опустила очі і подивилася у розширені зіниці мертвої дівчини. Вони відчули себе зрадженими. Тара тому, що сили з неї була лише крихта, а Торо тому, що усе зробила лише сестра. Без нього. Чи відчували вони провину за зроблене? У них навіть думок за те не було. 

Тара подивилася на себе. На шкірі лущились засохлі патьоки крові. 

Торо, пішли знову митися. 

Там, у озері, вони ретельно змивали з себе засохлу кров та пісок. 

Їх будуть шукати. - сказав Торо. 

Це було очевидно, але він усе одно це сказав. Він сподівався, що розумніша сестра скаже, що їм робити далі. 

Ага. Було б добре, аби їх зжерли звірі до того, як тіла по слідам аури знайдуть дорослі. Памʼятаєш ту нору накурі недалеко звідси? 

Накурі. Хижаки, що жили зграєю і були схожі на величезних щурів. Торо дуже добре памʼятав ту нору у кілометрі від озера, адже колись трохи не впав у неї.  

Відтягнемо їх туди? - запитав він.  Ні, дурненький, тоді дорослі відслідкують сліди нашої аури до нори і усе зрозуміють. Треба, щоб накурі прийшли сюди. Замани їх.  Зрозумів, Тара. Я зроблю це. 

Відмивши усі сліди крові вони вийшли на берег і вдягли свій одяг. Торо підійшов до тіла Ландара і подивився на його розчавлені кисті. Він узяв камінь, яким вбив хлопця, і спробував їх відрубати. Але то було важко зробити на мʼякому піску. Довелося шукати великий плаский камінь і довго бити раз за разом у одну точку, аби відділити кисть від руки по суглобу. Зразу одну, потім другу. Впоравшись із цим, Торо втопив камені в очереті, що рясно ріс вздовж берега. 

Узявши кисті, він пішов у бік тої нори, іноді обмазуючи траву кровʼю. Чим ближче він був до лігва, тим обережніше себе поводив. Наблизившись майже впритул до чорного провалля у землі, Торо прислухався. Знизу було чутно шурхіт, писк та скавчання хижаків. Торо кинув кисті униз, та одразу ж побіг у бік озера, але вже іншим шляхом. І навіть так він почув вереск, що пролунав знизу. 

Коли Торо повернувся, сестра вже стояла поруч з високим деревом, поодаль від озера і дивилася на пляж, де лежало двоє тіл. 

Усе зробив як треба?  Так, вони скоро будуть тут. 

Тара стояла не рухаючись і дивилася на озеро. 

Ходімо? - запитав її брат.  Ні, зачекай. Якщо вони не прийдуть, то доведеться вигадати щось інше.