Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

― На даний момент я приспав її магією, аби вона заспокоїлась і виспалась.

― Але ж… ― Бек швидко перевела погляд на Хуа Яна і шепотом протараторила: ― Як таке можливо? Вона ж демониця, а демони… вони регенерують нічим не гірше за інфеністів і, можливо, навіть краще…

― Ти не розумієш, ― зронив Хуа Ян зосередженим тоном. ― Білолиций буквально забрав її очі. Це темна магія. Жодне доступне нам закляття з арсеналу Багряного провісника і моя магія не можуть допомогти.

Бек зависла в шоці.

― А як же… а як же… ― вона намагалась що-небудь придумати, адже до цього вважала, що має існувати тисячу способів врятувати ситуацію, та от в голову абсолютно нічого не приходило. І, перебуваючи в шоці від того, якими безпомічними можуть виявитись могутні духи й демони перед силою Білолицього душогуба, не могла вимовити ні слова.

― Бек, ― взяла її під руку Рейчел. ― Ходімо.

― Але ж… ― очі Ребекки бігали туди-сюди. Дівчина розгублено дивилась на Хуа Яна, а дух Вогню дивився на неї нітрохи не інакшим поглядом…

― Бек, ― потягнула її Рейчел.

Дівчата вийшли із кімнати, й у коридорі Рейчел спробувала вмовити Бек повернутись до їхньої спальні, аби відпочити. Та Бек ніяк не могла усвідомити усього, що відбулося. «То як же… виходить, Білолиций і справді такий сильний? Він осліпив Цзиньань на зло Мін Чженю… його слова про те, що тепер він слабший за нього, ― правда?.. він… він і справді використовує близьких людей Мін Чженя проти нього! Це… це так підло і низько!» ― Бек просто не в собі від усвідомлення тактики Білолицього душогуба. Дівчина прекрасно розуміла, що, якщо так піде й далі, наступить хаос…

― Бек, ти ідеш? ― запитала Рейчел, витягуючи Бенсон із думок.

Дівчина розгублено зиркнула на подругу.

― Ти іди… я підійду за хвилинку…

― Добре, ― всміхнулась Рейчел і, провівши рукою по плечу подруги, подріботіла коридором геть.

«Але ж повинні бути способи! Не можна дозволяти Білолицьому ось так-от чинити переполох! Секундочку… виходить, осліпивши Цзиньань, він хотів лиш показати, що буде, якщо ми будемо боротись далі?! Ох, чорт, як же дратує! Марта Айвазіс із її бісовими стратегіями і то так не дратувала!» ― звісно, Бек шаліла від того, що Зевс обертав наявність у Мін Чженя близьких людей на його слабкість. Все-таки дівчина сподівалась, що саме визнання того, що у нього є почуття до оточуючих його осіб, й зробить його менш холодним і жорстоким.

А що тепер?! Мін Чжень же… він же не визнає Хуа Яна другом та і її… хтозна, за кого він її взагалі вважає! Якщо він зараз відвернеться від них, буде катастрофа!

Дівчина, піддавшись емоціям, була готова увірватися всередину й прокричати Багряному провісникові все в лице! Але вмить застигла перед дверима, так і не торкнувшись клямки рукою.

Із кімнати долинали чіткі голоси.

Хуа Ян підійшов до ліжка. Якусь мить він стояв непорушно. Світло від свічок відбивалося в його очах, додаючи обличчю дуже затишного образу. Дух закусив губу. Мін Чжень досі продовжував тримати руку Цзиньань у своїй, абсолютно не реагуючи на присутність Хуа Яна.

Аж тоді із рота духа Вогню долинуло тихе й невпевнене:

― Мін Чжень…

У відповідь не прозвучало ні звуку. Більше того, Багряний провісник навіть не ворухнувся, продовжуючи гладити крихітну ручку Цзиньань.

― Чжень-ґе[1], ― вирвалось з уст Хуа Яна.

Мін Чжень відреагував миттєво. Він спочатку закляк, різко переставши ворушити рукою, а тоді, пробувши у такій позі кілька секунд, підвів голову. Його погляд був сповнений багатозначними емоціями.

Хуа Ян же застиг в ступорі, розуміючи, що гадки не має, що казати. Багряний провісник продовжував дивитись на нього надто проникливим поглядом, від чого Хуа Ян знітився, ставши схожим на переляканого котика, і тут же забелькотів:

― Е-е-е… нічого… я… я, мабуть, піду.

І вже розвернувся, збираючись забратись геть. Бек за дверима також сполохнулась, розуміючи, що слід відійти, аби її не зловили на підслуховуванні, але звуку кроків не почула.

Суть була в тому, що Мін Чжень, скориставшись надшвидкістю, неочікувано опинився просто перед Хуа Яном, змусивши того в ступорі заклякнути. Він вирячився на духа Вогню поглядом, у якому поєднувалось надто багато емоцій. Схоже, там була і надія, і співчуття, і бажання вибачитись, а ще, звичайно, маска холоду, якою він завжди прикривався…

Хуа Ян пробурмотів:

― Я… я піду…

І знову спробував піти, задумавши обійти Мін Чженя, але той ступив крок в сторону, завадивши йому це зробити.

― Ні, ― прозвучав холодний голос Багряного провісника. ― Ти хотів щось сказати. Тож говори.

Хуа Ян в ту мить, схоже, відчував всередині себе вселенську пожежу, що просто пожирала його нутрощі, спепеляючи клітини одна за одною.

Але, зрозумівши, що нікуди не втече, поки не скаже, втупив очі в підлогу й тихенько пробурмотів:

― Ти… ти змінився, Чжень-ґе.