Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

та не думав, що отак раптом доведеться перетнутися з ним. Ще й вмочити в лайно. Але мені цікаво, про які там чутки ви повели.

— Ви знаєте, чиї перли вам дісталися?

— Мені начхати.

— Дарма. Я ж, наприклад, знаю про діаманти Корсакових. Ваша чорна перлина має цікаву історію. Я б сказав, нетипову.

— Не морочте голову!

— Але ви послухайте. — Піаніст ступив ближче. — Один харківський фабрикант, ви напевне про нього чули, Кирило Добронравов, закрутив роман із молодою актрискою з оперети. Він же відомий меценат, утримує трупу власним коштом. Ось і користується благами як хазяїн. Втратив голову й обережність. Дружина дізналася про те від добрих людей.

Ніл Попович на прізвисько Жир відчув метаморфозу.

Його візаві вже не тягнув слова. З голосу зникли характерні для мешканців українського Півдня інтонації. Ще півгодини тому співрозмовник іскрив іронією й не зовсім доречним до ситуації гумором, балакав із ним трохи зверхньо. Точніше, не говорив сам, а милостиво дозволяв говорити з собою. Тепер усе помінялося, зараз перед харківським картярем стояв чоловік, чиї манери нагадували чи то судового слідчого, котрий викладає обставини кримінальної справи затриманому, чи то прокурора, який із тим самим звертається до присяжних.

— Пані Добронравова походить із порядної родини, — вів далі Піаніст. — Її природа вимагала вдавати, ніби нічого не відбувається. І поводитися на людях світською дамою. Але як жінка вона була принижена. Так, ніби чоловік привселюдно надавав ляпасів. Тому вирішила помститися. Іншого способу, окрім завести собі молодого коханця, не придумала. Утім, способів помсти в подібних випадках небагато. Або коханець, або — вбити зрадника, він же кривдник.

— Не розумію, для чого ви це розказуєте, — вичавив Жир, міцніше стискаючи монету в кулаці.

— Аби ви зрозуміли, як і чому тут виринув Платон Чечель.

— Це з ним закрутила пані Добронравова?

— Ні. — Співрозмовник посміхнувся кутиком рота. — Усе водночас просто й складно. Пан Добронравов не припускав, що його дружина здатна на таке. Він узагалі невисоко цінував її, адже, правду кажучи, шлюб був з розрахунку. Аж раптом актриска показала кігтики. Зажадала від коханця грошей, впливу на директора театру, головних ролей і всяких інших карамельок. Далі — більше. Фабрикант дізнався, що коханка наставляє йому роги з жандармським офіцером. І тут не витримали нерви дружини, вона нарешті стала вимагати пояснень та влаштувала непристойний скандал на публіці. Зрозумівши, що заплутався й кругом не правий, наш фабрикант покаявся й не знайшов іншого способу примирення, окрім коштовного подарунку. Так пані Добронравова отримала брошку із великою чорною перлиною. Кажуть, знайдену десь у Карибському морі. Перлина зараз у вас.

— То й що?

— Уже фінал історії. Пані Добронравова вибачень не прийняла. Надто сильним виявилося приниження, ще й накручувала себе досить довго. Подарунок сприйняла як спробу відкупитися. Хоч потім стало ясно: чоловік щиро каявся, бо пережив таке саме й прозрів. Але, повторюся, то було потім. Тоді ж вона повелася нерозважливо — зустрілася з коханцем. Аби її принизили знову: хлопчисько виявився типовим альфонсом. Пані Добронравова через житейську наївність не навчилася розрізняти чоловіків такого типу. Давала йому гроші просто так, бо вважала це помстою за подружню зраду. Адже гроші, нагадую, чоловікові. Та на побаченні щось сталося. Після, гм, палких обіймів жінка дала зрозуміти коханцеві — ця зустріч остання. Мовляв, глянула на себе збоку. Зрозуміла — нічим не краща від чоловіка. Тим більше він хоче миритися, визнає провину, пропонує подорож Європою і почати спочатку. Альфонс зрозумів: більше дурних грошей не дістане. І вкрав перлину. Останній акорд, так би мовити.

— Звідки ви все це знаєте?

— Трішки терпіння. Пані Добронравова виявила пропажу. Тепер сором охопив її. Вона розповіла все чоловікові й довго плакала. Чорна перлина мала стати символом їхнього примирення й початку нового життя. Але через необережність жінки нею заволодів нікчемний пройдисвіт. Той самий, який віддав перлину вам, месьє Жир, аби покрити величенький картярський борг. Він — гравець, який втратив голову через карти. А ви його безбожно роздягли. Бо вже дізналися, звідки той тип брав гроші. — Піаніст зітхнув. — Кирило Добронравов приватно запросив коханця дружини до себе й зажадав перлину назад, обіцяючи по тому забути про його існування. Коли дізнався, що вона у такої шанованої в певних колах особи, як Ніл Попович, вирішив не залучати поліцію. Одне діло, коли героєм скандалу став він із власної ж вини. Зовсім інша справа — пояснювати стороннім особам, тим більше поліцейським чинам, що його дружину обібрав паршивий альфонс. Найкраще приватні справи залагоджує Платон Чечель. Має відповідну репутацію. Ось чому ми зустрілися тут, у Полтаві.

Далі Жир не повірив очам.

Співрозмовник не зняв, а, здається, одним порухом руки стер зі свого лиця борідку й бакенбарди. Від цього одразу зробився молодшим, виглядаючи тепер менш ніж на тридцять років. Не стримався, підморгнув.

Розпростав плечі, повів ними, обсмикнув піджак — і горб зник.

Коли чоловік зняв канотьє й кинув на стіл, Ніл Попович на прізвисько Жир кліпнув очима. Подумав — ось зараз волосся на лисині проросте. Але перетворений просто погладив голий череп, легенько ляснув по ньому, потім почухав.

— Те, чим я займаюся, свого роду мистецтво. А мистецтво вимагає жертв. Хоча не така вже й жертва поголити голову влітку, коли спека. Познайомимося ще раз. Чечель Платон Якович, ваш слуга покірний.

Він не простягнув руку.

Свої Жир заклав за спину.

Правицю не розтискав.

— А той халдей із наклеєними вусами...

— Це називається відволікальний маневр. Кажу ж вам, справа приватна й делікатна. Хотів вирішити її без свідків, — сказав Чечель. — Поверніть чорну перлину й лишайтеся з миром. Ви вже почули, від неї залежить подружнє щастя двох шанованих людей.

— І ви не даєте часу подумати?

— Та що тут думати, Ніле Григоровичу, — розвів Платон руками. — Ви програли, ще не почавши грати. Ви шулер, якого щойно обмішурили. Усі, кому треба, знатимуть: ви грали в «залізку» з Менделем Піаністом, той виявився вправнішим. Усяке буває.

— А справжній Піаніст...

— Гостює другий день під наглядом дуже милих людей. Щойно ми вирішимо з вами, я дам сигнал і його відпустять. Мендель Лівшиць не дурень. Він сам не хоче, аби хтось, окрім вас, дізнався, як його переграли, обдурили, заманили в нехитру пастку. Чесно кажучи, не така вже вона й простенька, мені довелося попрацювати головою, дещо скомбінувати. Словом, пане Поповичу, нічия