Читати книгу - "Кров на снігу"

я досі не знав, де він мешкає. А з іншого боку, навіщо мені таке знати? Він теж не знав, де я мешкаю. І я незнайомий був з його новою дружиною — чув тільки, як Піне розводився з приводу, яка вона гаряча штучка і скільки він би міг загрібати, якби мав таку сучку на панелі.

— Більшу частину дня вона сама вдома, — повідомив Гофман. — Принаймні, так вона сама твердить. Зроби справу, як сам знаєш, Улаве. Я добі довіряю. Що менше я знатиму, то ліпше. Зрозумів?

Я кивнув. Що менше, подумав я. Оте й ліпше.

— Улаве?

— Так, сер, зрозумів.

— Гаразд.

— Дозвольте мені обдумати це до завтра, сер.

Гофман скинув акуратно підстриженою, доглянутою бровою. Я не дуже багато знаю про еволюцію і таке інше, але Дарвін начебто казав, що є тільки шість універсальних мімічних рухів на виявлення людських почуттів? Я не в курсі, чи Гофман має всі шість людських почуттів, але я думаю, піднесенням однієї брови він сподівався виявити м’яке роздратування у поєднанні з рефлексією та інтелектом — на відміну від того, що він мав би на увазі, якби вирячився, роззявивши рота.

— Улаве, я щойно повідомив тобі деталі справи. І після цього ти обмірковуєш відмову?

Погроза пролунала ледь чутно. Втім, ні, насправді це я міг не вловити її достатньо чітко: я цілковито глухий до напівтонів і відтінків смислу того, що мені кажуть. Таким чином, можна припустити, що погроза пролунала достатньо виразно. Даніель Гофман мав блакитні очі і чорні вії. Якби він був дівчиною, я подумав би, це у нього макіяж. Не знаю, навіщо я про це розповідаю, бо така обставина не має нічого спільного з рештою історії.

— Я не мав часу на відповідь, перш ніж ви повідомили мені деталі, сер, — сказав я. — Ви одержите відповідь сьогодні ще до вечора, якщо вас це влаштовує, сер?

Він подивився на мене. Пустив клубок сигарного диму в мій бік. Я сидів, склавши руки на колінах. Перебирав пальцями береги уявного робітничого кашкета.

— До шостої, — сказав він. — О шостій я йду з офісу.

Я ствердно кивнув.

Коли я йшов міськими вулицями додому крізь заметіль, о четвертій пополудні, на місто, по лічених годинах сірого денного світла, знову спустився морок. Вітер іще не вгамувався й моторошно стогнав і свистів по темних кутках. Але я вже сказав, що не вірю у привидів. Сніг рипів під підошвами моїх чобіт, як зашкарублі корінці старих запилюжених книжок. Я тим часом розмірковував. Я зазвичай намагаюсь не займатись такими речами, бо не бачу перспективи поліпшення своїх можливостей у цій справі шляхом тренувань. А досвід навчив мене, що розумування зазвичай ні до чого хорошого не приводять. Але наразі я вдався до першої зі згадуваних вище калькуляцій. Щодо експедиції як такої, її виконання не мало становити труднощів. Чесно кажучи, ця робота мала бути простішою за всі попередні. І той факт, що жінка мала померти, нітрохи не бентежив мене: я вже сказав, що, на мою думку, всі ми — як чоловіки, так і жінки — маємо приймати наслідки скоєних нами помилок. Набагато більше мене турбувало те, що мало статися потім. Коли я стану тим експедитором, який відправив до праотців дружину Даніеля Гофмана. Чоловіком, який знає все і буде здатен визначити подальшу долю Даніеля Гофмана, щойно поліція почне розслідування вбивства. Тобто матиме владу над людиною, яка нездатна підпорядковуватись. Стане чоловіком, якому Гофман винен гонорар, у п’ять разів більший від звичайного. Чому він запропонував мені більше за роботу менш складну, ніж стандартна?

Я почувався так, наче сиджу при столі за покером з чотирма озброєними до зубів украй підозріливими гравцями-невдахами. А я щойно взяв з колоди чотирьох тузів. Іноді гарна новина є такою неймовірно гарною, що це робить її поганою.

Розумний картяр у подібній ситуації здихається небезпечних карт, проковтне програш і сподіватиметься на кращий — більш пересічний — успіх у наступній грі. Моя проблема полягала в тому, що вже запізно було скидати небезпечні карти. Я знав, що Гофман є замовником убивства своєї дружини, незалежно від того, виконаю це замовлення я чи хтось інший.

Нараз я зрозумів, куди мої ноги мене привели, і втупився в освітлений простір.

Вона стягнула волосся в клубок, точнісінько як моя мама робила. Вона кивала і посміхалася до покупців, коли ті щось до неї казали. Більшість з них, ймовірно, знали, що вона глухоніма. Бажали їй «щасливого Різдва», дякували. Типові ввічливі звороти, якими люди обмінюються одне з одним.

Уп’ятеро від звичайного гонорару. Нескінченні різдвяні канікули.

Розділ З

Я зняв кімнату в невеликому готелі, просто навпроти квартири Гофманів на Алеї Бюгде. План полягав у тому, щоб упродовж двох-трьох днів простежити за дружиною замовника: чим вона займається, чи ходить куди, поки її чоловік на роботі, чи, може, її хто відвідує. Не так, щоб мені цікаво було дізнатися, хто її коханець. На меті було тільки визначити найзручніший, найменш ризикований час для завдання удару, коли вона вдома сама і коли найменш ймовірно, що хто-небудь перешкодить роботі.

Готельний номер виявився ідеальним спостережним пунктом не тільки для того, щоб стежити, коли Коріна Гофман іде з дому, а коли повертається, але звідси можна було також побачити, що вона робить всередині квартири. Ніхто там не дбає про те, щоб запинати вікна фіранками. У місті, де немає потреби захищатися від сонця, більшість людей цього не роблять, а ті, хто на вулиці, зацікавлені радше в тому, щоб швидше потрапити до себе, в тепло, ніж стояти на вулиці й зазирати в чужі вікна.

У перші кілька годин я нікого в квартирі не бачив. Вітальня купалися в світлі — Гофмани геть не заощаджували на електриці. Меблі там були англійські, але скидалися, скоріше, на французькі — зокрема химерний диван посеред кімнати, у якого бильця були тільки з одного боку. Ймовірно, саме таку річ французи називають «шезлонг», що — коли мій вчитель французької не збрехав — означає «довгий стілець». Вишукане асиметричне різьблення, флористична оббивка. Рококо, як називали це мамині книжки з історії мистецтва; але такий витвір, наскільки я знаю, міг запросто виконати також місцевий майстер з норвезького села й оздобити у традиційному стилі. У будь-якому разі, такого роду меблі молода людина не вибере, тому я подумав, що та річ залишилась від попередньої дружини Гофмана. Піне казав, що Гофман витурив її геть того року, коли їй виповнилося п’ятдесят. Тому, що