Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 2

Нове місце проживання теж перевершило мої очікування. Заледве зробивши кілька кроків застила роззявивши рота. Висока стеля, багато простору, все виконано у білих і пастельних тонах. А ще чистота, якої ніколи не було у нас. Можливо через мінімальну кільсть меблів.

На цьому власне моя сміливість і закінчилася. Я очікувала, що брат проявить гостинність та, схоже, він радий нашому переїзду не менше, ніж я. Ну але ж просту ввічливість ще ніхто не забороняв.

Віднісши торт на кухню, він просто пройшов повз так, наче мене не існувало. Одразу стало так некомфортно, ніби я нав’язуюся. Хотілося стрімголов тікати додому. Тільки... мій дім тепер тут. Важко зітхнувши я роззулася і пошкандибала у напрямку імовірної кухні.

Вона тут теж була розкішна. Виконана у принті білого мармуру з елементами чорного декору. Та вся естетика цієї квартири блякла на фоні того, що мені тут не раді. Як жити спокійно цілий рік, з розумінням, що ти втрутилася у чужий особистий простір. Сівши за високу барну стійку, витягнула телефон і почала гортати стрічку соцмереж, аби гіркота у роті не так сильно відчувалася.

Я хотіла у душ. Хотіла пісяти. Хотіла одягнути свій топ без бюстгальтера і трусики шорти. Тільки у такому зручному вигляді я більше ходити не зможу. Я хотіла додому. Варто лише заїкнутися мамі, що мені не комфортно і вона одразу помчить назад. А так вчинити з людиною, яка заради мене всім пожертвує не дозволяла совість. Зрештою, рік – це не так уже і багато.

Від друзів висіли повідомлення, а я навіть не мала сил їм відповісти. Раптом за плечима почулися тихі кроки. Мій «не» брат, уже одягнений у шорти та вільну футболку, увімкнув чайник. Діставши з шафки два білих горнятка, одне поставив перед мене, а інше навпроти. Там же лягло і шоколадне печево. Акуратними, проте швидкими рухами насипав у красивий скляний заварник чаю та кілька скибочок лимону. Все це супроводжувалося мовчання та якимось відчуженим виразом обличчя. Не знаю чому, але мені здалося, що це найкраща мить аби налагодити відносини. Прочистивши горло я почала.

- Я знаю, що ти відчуваєш...

- Ти не можеш знати. – грубо виплюнув навіть не глянувши у мій бік.

- Здогадуюся...

- Ти хочеш невимушеної світської бесіди?! – він так різко повернувся і нахилився до мене через барну стійку, що я мало не впала з крісла. – Я не налаштований. Для тебе ні сьогодні, ні завтра, ні в будь-який інший час. – його колючий погляд врізався в горло.

І тут я закипіла. Плеснувши рукою по холодній поверхні стійки закричала:

- Думаєш мені це подобається?! Сто років мені не потрібен ні цей переїзд, ні ваша «прекрасна» квартира! Я залишила, друзів, школу, улюблену кімнату... Мені теж важко! Але це не причина бути грубим до інших. Наші батьки нарешті щасливі. І трішки потерпіти одне одного заради них не смертельно! Тим паче, я тобі нічого поганого не зробила!

Він схилив голову на бік уважно вивчаючи мене. Здається, те, що я вмію голосно говорити, його здивувало.

- Психологи кажуть, що така жертовність властива дівчатам, які росли без батька. Намагаєшся заслужити любов?

Ці слова опалили моє обличчя, як відро крижаної води.

- А невихованими хамами стають ті хлопці, у яких немає мами? Корчиш із себе кактус аби тебе пожаліли?

В ту ж мить я пошкодувала про сказане. Він враз перемінився. На кілька секунд там з’явився беззахисний ранимий хлопчик, який щойно втратив маму. Та це марево зникло із наступним помахом повік.

Я вже хотіла вибачитися, як він обійшов стійку і зупинився за моїми плечима.

- Ласкаво просимо. – прошепотів торкаючись губами мого волосся. По спині враз пронеслися мурашки. Чомусь здалося, що він зараз скаже «у пекло». – Додому.

І знову зник.

Ляснувши себе рукою по чолі тихо застогнала. Оце так налагодила відносини з братом. Що зі мною? Зазвичай я дуже тиха і неконфліктна людина. І тема батька мене не зачіпає, адже я навіть не знаю що це таке. Так, іноді стає трохи обідно, коли бачу повні щасливі сім’ї. Але маму не замінить ніхто. А мама Кості померла в нього на руках. До того вони з дядьком Ігорем цілий рік боролися за її життя. Чому я не змогла стримати свій язик за зубами? Хай би він був невігласом. А так... ми на одному рівні. У нас не буде другого шансу справити перше враження.

Почувши, що вхідні двері відчинилися різко зіскочила на землю. Та неакуратно махнувши рукою перевернула чай, який розплескався по мені і по столі. Прекрасно.

- Ну шо за день?! – захникала і різко повернувшись врізалася у високу фігуру новоспеченого брата.

Що за...? Він протягнув мені полотенце і взявши серветки взявся витирати стіл. Як йому вдається так безшумно пересуватися? Чудеса телепортації?

- Як ви тут?

До кухні зайшов вітчим, а слідом за ним мама. Широко посміхаючись, зачервонілі наче підлітки, вони дивилися на нас.

- Я... Я чай розлила. – стиснула плечима не знайшовши, що більше сказати.

- У нас все гаразд. – раптом защебетав Костя. - У Вас направду чудова донька. – він посміхнувся спеціально для мами. – Дуже ввічлива і тактовна. – в його тоні прослизнула уїдливість, яку ніхто крім мене не помітив. Та це дуже добре читалося в погляді, який на уламок секунди зосередився на мені.

Я навіть не подумала б, що у нього такий красивий голос. Значить, вся ця вистава з чаюванням була спеціально для батьків. От лицемір! А я ще відчувала себе винною.

Мама підійшла ближче і тепло погладила по плечі. Його! Не мене, свою рідну дитину, а його! У мені піднімалася вогняна суміш з ревності, жалю до себе коханої і роздратування.

Важко зітхнувши я сіла опустивши голову на долоню.

- Втомилася? – враз вся увага переметнулася на мене.

- Трохи є. – закивала. – Мені б у душ і речі розкласти. Післязавтра перше вересня.

- Я тобі все зараз покажу. Костя мабуть не встиг. – дядько Ігор тепло посміхнувся і звелів іти за ним.

Зробивши кілька кроків я озирнулися. Братик стояв на тому ж місці, де і раніше. А його німі очі говорили, що він прекрасно зрозумів той меседж, який я йому відправила. От і добре. Гра почалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍