Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 4: Солодощі чи капості

Стукіт у двері. Аліна поставила чашку з чаєм і підійшла. За дверима стояв хлопчик у костюмі маленького привида з помаранчевим відерцем у руках. Поряд — його батько, з легкою усмішкою і пакетом цукерок у руці.

— Trick or treat! — вигукнув він з захопленням.
Аліна здивовано усміхнулась, але швидко згадала про солодощі, які купила в магазині. Взяла кілька і опустила у відерце.

— Дякую! — хлопчик сяяв.

— Щасливого Геловіну, — сказав чоловік, теж посміхаючись. — Ви — нова сусідка?

— Так. Аліна, — відповіла вона. — І вас зі святом.

— Тарас. А це — Максимко, — він кивнув на хлопчика.

— Приємно, — відповіла вона.
І вже хотіла закрити двері, як хлопчик раптом витягнув маленький згорток з іншого пакета.

— Це для вас! Ми зробили частування самі! — з гордістю сказав Максимко.

Аліна взяла згорток — там був мініатюрний пакуночок із печивом у вигляді гарбузів та привидів. Акуратно загорнуті, з маленькою наклейкою "Happy Halloween".

— Це дуже мило... Дякую, — розчулено сказала вона. — Ви чарівні.

— Гарного вечора, — кивнув Тарас.

І вони пішли далі, а Аліна ще хвильку постояла, дивлячись на печиво. Її усмішка була щирою, такою, якої в неї давно не було. Тепло розливалося всередині.

Аліна ще на мить залишилась у дверях, дивлячись їм услід. Потім зачинила двері, але щось у ній підказало, що вечір тільки починається.

Вона переодяглась у щось тепліше, накинула шарф і вийшла на вулицю. Світло ліхтарів переливалося на вологому асфальті, повітря було прохолодним, але приємним. Вулицями снували діти в костюмах, бігали від дверей до дверей, сміялися, а батьки супроводжували їх, тримаючи термочашки з гарячим чаєм або кавою.

Аліна йшла повільно, роздивляючись обличчя перехожих. Діти, батьки, підлітки в яскравих або смішних костюмах — хтось приклеїв собі котячі вушка, інші розмалювали обличчя, перетворившись на скелетів чи привидів. Було щось заспокійливе в цій метушні. Не голосній, не нав’язливій — просто життєвій.

Вона зупинилась біля невеликого кафе з вітриною, прикрашеною паперовими кажанами й світловими гірляндами. У вікні сиділа літня пара — вони трималися за руки й пили щось гаряче. Аліна усміхнулась, мимоволі подумавши: Невже й мені колись пощастить відчути таку просту близькість?

Її шлях пролягав повз маленький парк. Лави, ліхтарі, легкий запах мокрого листя. Вона сіла на одну з лавок, закуталась у шарф і просто слухала — сміх, кроки, шелест дерев.

У цьому місті я ще нікого не знаю. Мене ні з ким не пов’язують спогади. Але я жива. Я тут. І, можливо, саме з цієї осені все почне змінюватися.

З цією думкою вона сиділа ще кілька хвилин, потім неквапливо рушила назад. Було вже пізно, але вона не відчувала втоми. Тільки легку тишу в середині себе. Ту, що з’являється після хвилі — не порожнечу, а простір, у якому може щось вирости.

Коли Аліна повернулась додому, у під’їзді було тихо. Вона на мить зупинилась біля дверей сусідів — там, де жив хлопчик-вампір і його спокійний тато. Вперше за довгий час вона відчула щось дуже схоже на цікавість.

Можливо, завтра я скажу "добрий день" першою, — подумала вона і зайшла в свою квартиру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍