Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

потерпілого як заручника.

Талігхіл здивовано підніс брову:

— Отак запросто? А чому вони не звернулися до держави, хоча б до того ж Армахога? За самоправність їх ніхто б по голівці не погладив. Та й навіщо було брати в заручники Клинка-злочинця? Віддали б суддям…

— Справа в тому, що майже всі гроші, викрадені із замку, Брати встигли витратити. Вельможа вирішив зробити те, що практикував його заручник: вимагати викупу. А Вільні Клинки, не розібравшись, у чому справа, порадились і вирішили гарненько провчити «зухвалого вимагача». Утворилася чимала компанія з тих, хто був тоді без роботи; вони рушили до замку вельможі «сплачувати викуп». Влаштували облогу за всіма правилами, стали табором і, чинячи свавілля в навколишніх поселеннях, чекали падіння замку. Кузен-сусід «вимагача» нарешті відіслав до столиці гінця з вимогами терміново покласти край неподобству. Руалнір відрядив до замку Армахога з військом, і той швидко навів лад. Братів, що тримали облогу, заарештували й відіслали на копальні. Заводіяку теж.

— Дивно, — правитель насупився. — І що, Брати погодилися з вироком суду? Не чинили опору?

— Чинили, — відповів Тієліг. — Тому, власне, їх і відправили на копальні — «за опір військам правителя». Щоб решта Клинків не намагалася бунтувати й «визволяти Братів», на майданах усіх більш-менш великих міст виголосили наказ, де докладно описувалася суть конфлікту.

— І за весь час ніхто не намагався влаштувати втечу «товаришам»?

— Намагалися — не вдалося. Тому впевнений: у списку, який принесе пані Тесса, будуть імена тих, хто тримав облогу замку. А «злодії та вбивці, які скоїли тяжкі злочини і схоплені на гарячому» — так ви казали? — залишаться, де їм і належить.

— А заводіяка?

— Боюсь, його ім’я також буде в реєстрі. Саме йому намагалися влаштувати втечу. На волі у цього Клинка є брат — не з Братства, а рідний. Гадаю, зараз ця людина знаходиться в Гардгені.

— Як звали заводіяку?

— Мабор.

— Дозволю собі втрутитися, Пресвітлий, — сказав Армахог, який щойно підійшов і чув останню частину розмови. — Пригадується, цей Мабор іще мав прізвисько.

— Яке?

— Скажений. Мабор Скажений.

Тільки скажених мені не вистачає! — з прикрістю подумав Талігхіл.

— Пане правителю! До вас — пані Тесса, — повідомив охоронець біля входу.

— Впустіть.

Тесса стрімко ввійшла і протягнула Пресвітлому реєстр.

— Сорок сім чоловік, — констатував Талігхіл, пробігши його очима.

— Так, — твердо промовила войовниця, дивлячись у вічі Пресвітлому. — Жоден з них не повинен залишитися на копальнях.

— Жоден? — іронічно перепитав правитель.

— Жоден, — підтвердила Тесса. — Це наша остання умова.

— Гаразд. Завтра з’явитеся зранку, разом із тими, хто керуватиме вашими… гм… солдатами. До побачення.

— До зустрічі, мій правителю, — вона вклонилася.

Талігхіл провів войовницю поглядом, потім подивився на реєстр.

«25. Мабор на прізвисько Скажений».

(шалена карусель збиває з ніг — чи з пантелику? зміщення)

— Тессо, на вас… на тебе чекає якийсь чоловік.

Войовниця здивовано подивилася на юного Кейоса:

— Що за один?

Вона страшенно втомилася сьогодні — від лайки, яку влаштували Клинки, коли вирішували, кому дарувати волю, а хто — догниватиме на копальнях; від нервів і дурних побоювань. Утомилася. А тут ще хтось прийшов.

— Не знаю, — розвів руками Кейос. — Сказав, що шукає пані Тессу. Я відповів, мовляв, немає такої і взагалі не знаю, про кого він, а він дав монетку й наказав негайно провести до вас. Казав, начебто у нього важливі новини про Тогіна.

Незнайомець сидів за столиком і байдуже поглядав навсебіч: високий, сухорлявий, з темною шкірою, властивою для мешканців далекого півдня. Він що, з Хуміндару?

Войовниця присіла поруч:

— Ти шукав Тессу?

— Я.

— Слухаю, — вона краєм ока помітила, що зі свого постійного місця підводиться та рушає Кен, іде із загрозою: «коли хтось скривдить її, матиме справу зі мною».

— Я — Джулах. Мене послали по тебе. Мій пан не може особисто прибути до Гардгена, тому наказав передати: якщо тебе цікавить інформація, що стосується Тогіна, рушай зі мною.

— Куди?

— Неподалік від столиці є селище Гілхадва, там він чекає.

Тесса запевнила, що буде за мить готова вирушити, й покликала Кена, аби той склав їй компанію. Незнайомець не заперечував.

Як він і сказав, до Гілхадви було недалеко. До півночі вони дісталися селища. В’їхали. Брехали собаки, ліниво та сонно; прокукурікав здуру півень. Темні будиночки байдуже дивилися поперед себе й на пізніх перехожих уваги не звертали. Тільки один, двоповерховий і галасливий, у кількох вікнах зберігав світло. Провідник спішився, взяв коня за повід і рушив туди.

Минули парканчик і опинилися біля службових прибудов. Неподалік стайні Тесса побачила пишну карету, поруч сидів на варті служник. Він поглянув на Джулаха, привітно махнув рукою і вказав на вікна другого поверху:

— Чекає.

Вони зайшли до будинку, піднялися на другий поверх. Провідник зупинився біля подряпаних дверей і постукав.

— Що? — невдоволено запитав рипучий голос.

— Привів, пане, — відповів Джулах.

— Заходьте.

У кімнаті було тісно від речей і величезної скрині. На перекособоченому ліжку сидів високий сивобородий старий і потирав руки так, наче йому ломило кістки. На дощ, — відсторонено подумала Тесса.

— Відрекомендуй мене гостям, — наказав старий Джулахові.

— Пан Раф-аль-Мон, — повідомив той офіційним тоном, від якого Тесса мимоволі скривилася. — Пані Тесса, пан…

— Кен, — сказав Вільний Клинок. — Добривечір.

— Швидше, доброї ночі, — зауважив Раф-аль-Мон. — Джулаху, подай гостям стільці.

Сухорлявий служник виконав наказ і завмер біля дверей мовчазною статуєю.

— Тож, — почала Тесса, — ви знаєте щось про Тогіна.

Старець пригладив скуйовджену бороду.

— Без жодного сумніву. І не лише про нього, — додав він рипучим голосом. — Але, бачите, я купець, і тому покликав вас сюди, керований не тільки альтруїстичними почуттями.

— Якщо ви збиралися продати відомості, вам треба було їхати до столиці, а не тягнути нас сюди, — відрубала Тесса.

— На жаль, я не можу з’являтись у Гардгені з причин, які не залежать від мене, а повідомити вас було необхідно.

— За гроші, — криво посміхнулася Тесса.

— Даруйте, я купець, а не оповісник, — розвів руками старий. — Упевнений, коли ви вислухаєте мене, погодитеся, що мої відомості коштували і грошей, і цієї невеличкої подорожі.

Кен хмикнув:

— «Невеличкої»!

— У нас немає з собою грошей, — утрутилася Тесса. — На жаль.

Старий махнув рукою:

— Нічого. Певен, ви заплатите мені (у тому разі, звичайно, якщо угоду буде укладено). Джулах поїде разом з вами і забере гроші — я йому довіряю.

— То ви розповісте нам про Тогіна зараз? — перепитала войовниця.

— Саме так.

Він витримав паузу, поплямкав невидимими за бородою губами:

— Справа ця стосується не тільки — й не стільки — пана Тогіна, про його прикре місцезнаходження ми змовчимо, а передусім — вас. Ви, панове, сьогодні домовилися, що вирушите на власну смерть