Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

class="p1">— Ні, аж ніяк... То що, цікавить?

Тут комісар збагнув, що йшлося про зброю.

— Покажи, — мовив він.

Господар окинув оком ряди столів, аби переконатися, що кожен із відвідувачів зайнятий лише своєю випивкою і теревенями.

— Чекай мене тут.

Він вийшов на якийсь час із залу, зникнувши у своїй комірчині, де зазвичай тримають різноманітний непотріб. Повернувся з невеликим пакунком у руках.

— Можеш обережно подивитися під столом, — сказав він, простягаючи пакунок Вістовичу.

Щойно взявши його в руки, комісар одразу відчув зручну масивну ручку і зграбний ствол. «Найпевніше — „Люґер“», — подумав він і не помилився. «Тритонець» і справді приніс йому прекрасний німецький пістолет на патрон 9 міліметрів.[42] З таким можна відбиватися хоч від слона.

— Скільки хочеш за нього? — запитав Вістович.

— Всього двісті марок. Разом із набоями, — господар відповів таким тоном, ніби йшлося про цілковитий дріб’язок, — торгуватися не буду, — застеріг він, — покупець і так знайдеться.

— Беру, — коротко відповів комісар і, непомітно діставши гаманця, відрахував потрібну суму.

«Тритонець» швидко узяв гроші і знову оглянув зал. Всім, як і раніше, було до них байдуже. Тоді він знову подався до своєї комірчини, звідки вже приніс коробку з набоями. Після цього влив покупцеві третю порцію горілки.

— Ця за мій кошт, — сказав він і, підморгнувши, додав: — Хай служить.

Виходячи з кнайпи, Вістович подумав, що в тому, аби купувати зброю за гроші Вінкеля, якою він збирався, в разі чого, оборонятися від нього ж самого, є певна іронія. Життєвий оксюморон. Коли-небудь, якщо йому вдасться вижити, він для реготу розповість про цей випадок друзям за гальбою пива у «Шкоцькому кафе», «Атлясі» чи в улюбленій забігайлівці Шнайдера на Академічній.

З «Тритона» він знову повернувся до свого помешкання, але тепер почувався вже краще. Алкоголь трохи заспокоїв нерви, а «Люґер» в кишені додав упевненості. Була майже перша по полудню, отже, слід поспішати. Комісар перев’язав руку чистою хустинкою і змінив сорочку, що встигла просякнути потом та смородом дешевої кнайпи. Потім почистив гарнітур, зав’язав на шиї свою найкращу краватку і скропив себе «Колонською водою»[43]. Хтозна, чи не доведеться сьогодні померти. Але навіть мрець повинен мати гарний вигляд. Особливо, якщо він — львів’янин.

Біля Старофарного цвинтаря стояло кілька автомобілів. Серед них Вістович помітив і темно-сірий «Austin» Удо Вінкеля. До місця, де ховали Бартоломея «Тойфеля», слід було пройти вузькою алеєю, що тягнулася поміж старих надгробків угору. За інших обставин можна було б, сповільнивши крок, трохи помилуватися осіннім спокоєм, який тут розкошував жовто-багряним листям під ногами і просторим по-літньому синім небом, що простягалося над некрополем. Легені вдячно хапали чисте повітря, вже не потрібне мертвим, але необхідне живим. Вістович вдихав його так глибоко, як тільки міг. Після запилюженого міста воно паморочило голову, мов дим від найдорожчих сигар.

Попри поспіх комісар однаково не встиг на початок церемонії. Священик вже виголошував до чималої групи людей свою урочисто-скорботну промову, а ті відповідали йому мовчазною уважністю і періодичним схлипуванням. Вістович спробував приєднатися до гурту непомітно, але Вінкель його зауважив. Метнувши в його бік короткий гострий погляд, він знову повернув голову до панотця і більше не відволікався.

— Ми знали Бартоломея як людину чесну і працьовиту, — продовжив хтось із родичів, коли договорив священик, — але Господь, як відомо, часто кличе таких до себе...

Раптом за кілька кроків од себе Вістович зауважив добре знайому постать і закляк від несподіванки. Упівоберта до нього стояв, схиливши голову чи то від скорботи, чи то від нудьги, його підлеглий ад’юнкт Самковський. Приходячи потроху до тями, комісар обережно наблизився до нього, подумки сподіваючись, що той не зреагує на його появу бурхливо.

На щастя, ад’юнктові вистачило кебети навіть не витріщатися на свого шефа. Переконавшись, що їх не підслухає ніхто зі скорботного натовпу, комісар тихо запитав:

— Що ви в біса тут робите?

— Загиблий — мій родич, — пояснив Самковський, — а що робите тут ви?

— Довга історія... Але сам Бог мені вас послав.

— Ви в біді?

— Не те слово. Ось що...

Вістович гарячково обдумував ситуацію, а заодно — і як вчинити, щоб Самковський не повторив долю Ромка Лисака.

— Скільки часу ви ще будете в Позені?

— Планував завтра повертатись до Львова.

— Чи могли б залишитись надовше? Скажімо, на три дні?

— Гаразд. Спробую обміняти квиток.

— Чудово, тоді зробимо так: зустрінемося післязавтра в «Automaten-Restaurant» біля Польського театру. Це досить відоме місце, тому ви без проблем його відшукаєте.

— Добре. О котрій?

— Скажімо, о сьомій вечора... Тепер найголовніше: якщо я не прийду, то швидше за все з тієї причини, що лежатиму в схожому положенні, як ваш родич, якого всі тут оплакують. І матиму приблизно такий самий вигляд, як і він.

Було чути, як Самковському сперло дихання.

— Тож якщо так станеться, — продовжив комісар, — миттю рушайте на двірець, ні з ким не спілкуючись. А надто якщо якась падлюка буде розпитувати про мене. І тільки в Лемберзі розкажіть про все Шехтелю. Зрозуміло?

— Так jest.

— А тепер я вас не знаю і бачу вперше.

— Я вас також... Щасти вам, шефе.

Чоловіки відійшли один від одного якнайдалі, а Вістович тривожно поглянув на Вінкеля. Власне, він увесь цей час не зводив з нього очей, а тепер хотів переконатися, що той був зайнятий лише своїми думками й слуханням чергових промовців. Коли всі виговорилися, присутні почали розходитися. Самковський також пішов, супроводжуючи якусь літню жінку. Вінкель знаком наказав комісару залишитись. Врешті підійшов до нього і стримано привітався.

— Вам буде, мабуть, цікаво знати, що Бартоломей помер у досить незвичайний спосіб, — сказав мафіозі.

— Згідно документів, що я від вас отримав, його вбили ножем, — відповів Вістович.

— Точніше, на його тілі були рани від ножа, але помер він не від них. Як виявилося...

Вінкель зиркнув на закриту труну, що стояла на дні ями. Гробарі чомусь не поспішали її закопувати. Власне, ніяких гробарів поруч і не було. Позаду Вінкеля стояли тільки троє гевалів-охоронців.

— Як засвідчив патологоанатом, смерть настала від того, що Бартоломей загорівся зсередини. Його внутрішні органи спалахнули, як різдвяні вогники... Найпевніше — випив якоїсь гидоти. Або ж йому її залили в горлянку.

— Все сходиться, — тихо промовив комісар.

— Власне, з вами, пане Вістовичу, я