Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

мене отруїли – таку паніку він підняв». Ось що він тоді сказав.

Вона запитливо подивилася на Кредока.

– Так, – сказав Кредок. – Саме про той випадок я й збираюся розпитати доктора Квімпера.

– Даруйте, я мушу йти, – сказала Люсі. – Боже, уже зовсім пізно.

Міс Марпл відклала своє плетиво й узяла «Таймс» із напіврозгаданим кросвордом.

– Шкода, що я не маю тут словника, – промурмотіла вона. – Тонтіна12 і токай – я завжди плутаю ці два слова. Одним із них, якщо не помиляюся, називають угорське вино.

– Це токай, – сказала Люсі, обертаючись від дверей. – Але в одному з них п’ять літер, а в другому сім. А скільки їх у кросворді?

– О, це було не в кросворді, – туманно промовила міс Марпл. – Це було в моїй голові.

Інспектор Кредок подивився на неї пильним поглядом. Потім попрощався й пішов.

Розділ сімнадцятий

І

Кредок мусив зачекати, коли Квімпер закінчить свій вечірній прийом, після чого лікар вийшов до нього. Він був стомлений і пригнічений.

Він запропонував Кредокові випити, і коли інспектор погодився, то налив і собі.

– Бідолашні люди, – сказав він, опускаючись на потертий стілець. – Такі залякані й такі дурні, позбавлені будь-якого здорового глузду. Сьогодні ввечері я мав дуже прикрий випадок. Жінка, яка мала прийти до мене ще рік тому. Якби вона прийшла тоді, її ще можна було б успішно оперувати. А тепер уже пізно. Вони дратують мене неймовірно. Істина в тому, що люди – це дивовижна суміш героїзму та боягузтва. Вона терпіла нелюдські муки й терпіла їх мовчки, бо боялася прийти до лікаря й з’ясувати, що все, чого вона боїться, виявиться правдою. А є люди й зовсім іншої породи, які примушують мене марнувати час на всякі дрібнички: один виявив у себе небезпечну пухлину на мізинці й думає, що то рак, а насправді то лише скіпка, яку він загнав, працюючи в садку! Гаразд, не звертайте на мене уваги! Я просто хочу випустити пару. З якою метою ви до мене прийшли?

– По-перше, думаю, я повинен подякувати вам за те, що ви порадили міс Крекенторп прийти до мене з листом, якого нібито надіслала вдова її брата.

– А, он ви про що! Ви знайшли щось у ньому, корисне для вас? Вона хотіла до вас прийти. Вона була стривожена. Але всі її дорогі братики, звичайно, не хотіли, щоб вона прийшла.

– А чому вони не хотіли?

Доктор стенув плечима.

– Боялися, либонь, що сестра має рацію.

– А ви як гадаєте? Справжнім чи несправжнім був той лист?

– Не маю уявлення. Я ніколи його не бачив. Я схильний думати, що авторці листа були відомі факти й вона вирішила зробити пробний крок. Сподіваючись вплинути на почуття Емми. Тут та жінка припустилася великої помилки. Емма не дурна. Вона не пригорне незнайому невістку до своїх грудей, не поставивши їй кілька запитань практичного характеру. – Він додав із певним зацікавленням у голосі: – Але чому ви мене про це запитуєте? Я не маю найменшого стосунку до всіх тих подій.

– Я справді прийшов запитати вас зовсім про інше, але не знаю, з чого почати.

Доктор Квімпер здався зацікавленим.

– Наскільки мені відомо, не так давно – думаю, на Різдво – стан здоров’я містера Крекенторпа різко погіршав.

Він відразу побачив, як змінився вираз обличчя в лікаря. Воно спохмурніло.

– Так.

– То був певний розлад шлунка, я не помиляюся?

– Ні.

– Це здається трохи дивним, чи не так?.. При мені містер Крекенторп вихвалявся своїм здоров’ям, запевняв, що переживе всіх своїх синів. А про вас він тоді сказав… ви мені пробачте…

– О, не зважайте на мене. Мене мало хвилює, що про мене говорять мої пацієнти.

– Він сказав, що ви великий клопотун. – Квімпер усміхнувся. – Він сказав, що ви поставили йому надто багато запитань і запитували його не тільки про те, що він їв, а й про те, хто приготував ту їжу і хто її подавав.

Лікар уже не всміхався. Його обличчя знову спохмурніло.

– Говоріть далі.

– Він сказав приблизно таку фразу: «З його балачки можна було зробити висновок, ніби хтось мене отруїв».

Запала мовчанка.

– Ви справді мали таку підозру?

Квімпер відповів не зразу. Він підвівся на ноги й став ходити туди-сюди. Нарешті круто обернувся й подивився на Кредока.

– Якого біса ви від мене чекаєте? Що я маю сказати вам? Ви вважаєте, лікареві дозволено базікати про отруєння тут і там, не маючи справжніх доказів?

– Я лише хотів запитати вас, – без занесення в протокол, – чи така підозра виникала у вашій голові?

Доктор Квімпер сказав ухильно:

– Старий Крекенторп живе надзвичайно скромним життям і їсть дуже мало. Коли приїжджають сини, Емма готує набагато більше й набагато смачніше. У результаті може виникнути гострий напад кишково-шлункового запалення. Симптоми відповідали цьому діагнозу.

Кредок наполягав:

– Я розумію. Але чи були ви цілком задоволені? Ви не були – скажімо так – дещо спантеличені?

– Гаразд. Гаразд. Так, я таки був спантеличений. Це вас задовольняє?

– Це мене цікавить, – сказав Кредок. – Що ви тоді запідозрили – чи чого ви боялися?

– Шлункові захворювання, звичайно, бувають різними, але я тоді помітив певні ознаки, які більше відповідали отруєнню миш’яком, аніж простому гастроентериту. Мушу вам пояснити, що ці два захворювання дуже схожі. Набагато кращі лікарі, ніж я, не могли розпізнати отруєння миш’яком і давали довідки про смерть від якогось природного захворювання.

– А яким був результат ваших досліджень?

– Схоже, мої підозри не виправдалися. Містер Крекенторп запевнив мене, що він переживав подібні напади й раніше, ще до того як я став лікувати його, сказав він. Вони завжди відбувалися тоді, коли на столі було багато поживної їжі.

– А це було в тих випадках, коли в домі збиралося багато людей? Коли приїздили сини? Або якісь гості?

– Так. Міркування мого пацієнта здалися мені цілком розумними. Але відверто кажучи, Кредоку, я ними не задовольнився. Я був настільки стривожений, що написав старому докторові Морісу. Він був моїм старшим партнером і пішов на пенсію незабаром по тому, як я приєднався до нього. Крекенторп був його пацієнтом раніше. Я запитав у нього про ті колишні напади, про які розповідав мені старий.

– І що він вам відповів?

Квімпер усміхнувся.

– Та нічого такого несподіваного. Він порадив мені не клеїти дурня. Хто його знає, – він стенув плечима, – можливо, я й справді клеїв дурня.

– І справді, хто його знає, – сказав Кредок і глибоко замислився.

Потім вирішив говорити відверто.

– Забудьте про стриманість та обачність, лікарю, і згадайте про те, що є люди, яким смерть Лютера Крекенторпа може принести чималу вигоду. – Доктор кивнув головою. – Він старий чоловік – і для свого віку цілком здоровий і міцний. Він може дожити до дев’яноста років?

– Без проблем. Протягом усього свого життя він дбає про себе, і його тілесний стан цілком задовільний.

– А його сини й дочка – теж уже немолоді, і неможливість одержати успадковані гроші дратує їх дедалі більше.

– Ви тільки не приплутуйте Емму до цього. Вона не отруйниця. Напади хвороби старий переживає тільки тоді, коли в домі бувають інші – не тоді, коли вони живуть там