Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

надзвичайно коротка!

– Ні, але ми обоє були сердиті та, гадаю, сказали більше, ніж думали. Я мало уваги приділяв тому, про що говорила моя мати.

Недовірливий смішок містера Філліпса – це тріумф криміналістичних умінь. Він перейшов до питання про записку.

– Ви подали цю записку в дуже доречний час. Скажіть, у почерку вам ніщо не знайоме?

– Ні, нічого знайомого.

– Ви не вважаєте, що він надзвичайно нагадує ваш почерк, але недбало змінений?

– Ні, я так не думаю.

– Я стверджую, що це ваш почерк!

– Ні.

– Я стверджую, що, прагнучи знайти алібі, ви вигадали фіктивну й доволі сумнівну зустріч і власноруч написали записку, щоб підтвердити свої слова!

– Ні.

– Хіба не доведено, що в той час, коли, за вашими словами, ви чекали в якомусь віддаленому та пустельному місці, насправді ж були в аптеці села Стайлз-Сент-Мері, де купили стрихнін під іменем Альфреда Інґлторпа?

– Ні, це брехня.

– Я стверджую, що, одягнувши костюм містера Інґлторпа, чорну бороду, підрізану, щоб була схожа на його, ви перебували там і підписалися в журналі його іменем!

– Це цілковита неправда.

– Тоді я залишу чудову схожість між почерком у записці, журналі та вашим власним на розсуд присяжних, – сказав містер Філліпс і сів із виглядом людини, яка виконала свій обов’язок, але все ж приголомшена такими умисними лжесвідченнями.

Після цього, оскільки вже було пізно, справу відклали до понеділка.

Я помітив, що Пуаро здається надзвичайно розчарованим. Між його очима була зморшка, яку я добре знав.

– Що таке, Пуаро? – запитав я.

– Ох, mon ami, усе погано, дуже погано.

І все-таки я відчув значне полегшення. Очевидно, є можливість, що Джона Кавендіша виправдають.

Коли ми приїхали додому, мій маленький друг відхилив запрошення Мері на чай.

– Ні, дякую, мадам. Я піднімусь у свою кімнату.

Я пішов за ним. Досі насуплений, він наблизився до столу й витягнув колоду карт для пасьянсу. Потім присунув крісло і, на моє велике здивування, почав похмуро будувати карткові будинки!

Моя щелепа мимоволі відвисла, і він відразу ж сказав:

– Ні, mon ami, я ще не здитинів! Просто заспокоюю свої нерви, нічого більше. Це заняття вимагає точних рухів. Точність пальців веде до точності мозку. А тепер мені це потрібно як ніколи!

– У чому проблема? – запитав я.

Сильно стукнувши по столу, Пуаро зруйнував так дбайливо збудовану споруду.

– Ось, mon ami! Я можу будувати карткові будинки сім поверхів заввишки, але я не здатен, – геп, – знайти, – геп, – останню ланку, про яку говорив.

Я не знав, що сказати, тому прикусив язика, а він знову почав повільно будувати будиночки з карт і час від часу бурмотати.

– Так… Це зроблено! Тепер ставимо… одну карту… на іншу… з математичною… точністю!

Я спостерігав, як з-під його рук виростав картковий будинок, ряд за рядом. Він не вагався, не помилявся. Це було наче магічний фокус.

– Які у вас несхибні руки, – підмітив я. – Гадаю, я лише раз бачив, як вони тремтіли.

– Безсумнівно, то було, коли я розлютився, – надзвичайно спокійно зауважив Пуаро.

– Так, точно! Ви просто оскаженіли. Пам’ятаєте? Тоді ви дізналися, що замок на тому бюварі в спальні місіс Інґлторп зламали. Ви стояли біля камінної полички й поправляли там фігурки у своїй звичній манері, ваші руки тряслися, як осиковий листок. Мушу сказати…

Але раптом я замовк. Пуаро видав сиплий та невиразний крик, знову знищив свій картковий шедевр і, затуливши очі руками, похитнувся назад, потім уперед, очевидно, страждаючи від невимовного болю.

– Боже, Пуаро! – викрикнув я. – Що сталося? Вам погано?

– Ні, ні… – Він задихався. – Це просто… просто… у мене є здогад!

– О! – вигукнув я з великим полегшенням. – Один із ваших «невеличких здогадів»?

– О, ma foi [24], ні! – відверто відповів Пуаро. – Цього разу це грандіозна ідея! Разюча! І ви, саме ви, мій друже, наштовхнули мене на неї!

Раптом він схопив мене в оберемок, розцілував в обидві щоки і, перш ніж я оговтався від подиву, стрімголов вилетів із кімнати.

У цю мить увійшла Мері Кавендіш.

– Що сталося з мсьє Пуаро? Він пробіг повз мене з криком: «Гараж! Заради Бога, покажіть мені, де тут гараж, мадам!» І, не чекаючи моєї відповіді, вискочив на вулицю.

Я кинувся до вікна. І справді, він мчав вулицею з непокритою головою й розмахував руками. Я повернувся до Мері з жестом відчаю.

– Його в будь-яку мить зупинить поліціянт. Он він, повернув за ріг!

Наш погляди зустрілися, і ми безпорадно дивилися одне на одного.

– Що ж сталося?

Я похитав головою.

– Не знаю. Він будував карткові будинки, коли раптом сказав, що в нього з’явилася ідея, і, як ви бачили, прожогом вилетів на вулицю.

– Ну, – сказала Мері, – сподіваюся, до вечері він повернеться.

Але настала ніч, а Пуаро не повернувся.

Розділ дванадцятий

Остання ланка

Раптовий від’їзд Пуаро всіх нас надзвичайно заінтригував. Минув недільний ранок, а детектив і досі не з’явився. Але десь о третій годині нас змусив підійти до вікна жахливий протяжний гудок, і ми побачили, як з автівки виходить Пуаро в супроводі Джеппа та Саммергея. Маленький чоловічок мав зовсім інший вигляд. Він сяяв диким самовдоволенням. Із перебільшеною шанобливістю вклонився Мері Кавендіш.

– Мадам, дозвольте мені провести невеличкий reunion [25] у вітальні. Треба, щоб усі були присутні.

Мері сумно всміхнулася.

– Ви ж знаєте, мсьє Пуаро, у вас на все carte blanche.

– Мадам, ви неймовірно добрі.

Усе ще сяючи, Пуаро зібрав нас у вітальні, підсовуючи усім крісла.

– Міс Говард, сюди. Мадемуазель Синтія. Мсьє Лоуренс. Добра Доркас. І Енні. Bien! Мусимо відкласти наші збори на кілька хвилин, допоки приїде містер Інґлторп. Я надіслав йому записку.

Міс Говард одразу ж піднялася з місця.

– Якщо той чоловік увійде в дім, я звідси піду!

– Ні, ні! – Пуаро підійшов до жінки й тихо почав умовляти її.

Зрештою міс Говард погодилася повернутися на своє місце. За кілька хвилин до кімнати ввійшов Альфред Інґлторп.

Коли зібралася вся компанія, Пуаро піднявся зі свого місця, немов популярний лектор, і ґречно вклонився своїй аудиторії.

– Мсьє, мадам, як усім вам відомо, розслідувати цю справу мене запросив мсьє Джон Кавендіш. Я відразу ж оглянув спальню покійної, яку, за порадою лікарів, замкнули, і, відповідно, кімната залишилася в тому ж стані, як і тоді, коли сталася трагедія. Там я знайшов такі речі: по-перше, шматочок зеленої тканини; по-друге, пляму на килимі біля вікна, ще вологу; по-третє, порожню коробку з-під таблеток броміду. Спершу розглянемо шматок тканини, який був на засуві дверей між