Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

чорт сів собі при дорозі та й розплакався. Шкода йому було фрака, бо без фрака у пеклі хоч і на очі не потрапляй. Обрізав чорт поли в халаті і зробив куртку.

А німці з тих пір стали на чортячий копил фраки носити, бо виявилося, що в них дуже зручно і бігати, і ходити.

Упирі

Закоханий упир

Любилися колись у Брюховичах Івась та Ганнуся і збиралися побратися. Уже Ганнуся і сватів прийняла, і сорочку для Івася вишила, коли сталася біда: Івась упав з коня, сильно забився і незабаром помер. Ганнуся дуже за ним побивалася.

Минуло з тої пори зо два місяці. Батьки Ганнусі поїхали на ярмарок у Броди, лишивши її саму. Пізньої ночі Ганнуся крізь завивання вітру почула стукіт кінських копит. Вершник зупинився біля її обійстя, кінь зафоркав, далі пронизливо скрипнула хвіртка, злякано дзявкнув песик і сховався в буду, брязнувши ланцюгом. Хтось підступив до вікна і постукав. Ганнуся налякалася, накрилася з головою кожухом і вся задрижала зі страху. Та за хвилю щось почало трясти двері, і почувся глухий голос:

— Відчини!

Дівчина встала, підійшла до дверей, але відчиняти не відважилась.

— Відчини! — просив голос, і цей голос був їй ніби знайомий, когось нагадував. Але кого?

Двері стрясалися, вітер гудів у димарі, і скрипіли старі ясени. Двері були старі, засув не втримався і гримнув на землю. Ганнуся скрикнула, упізнавши у нічному гостеві свого Івася.

— Я приїхав за тобою, Ганнусю, моя голубко, — сказав парубок.

Голос ніби належав йому, а ніби і не йому, бо добувався, мовби з глибокої криниці.

— Під хатою чекає мій кінь, збирайся, поїдеш зі мною. У мене тобі буде добре, маю великий палац, а там так гарно. Ти такої краси ще ніколи не бачила.

Дівчина була мов паралізована, їй відібрало мову зі страху і вона не могла видушити з себе жодного слова. Врешті за якусь хвилю це минуло, і вона сказала:

— За... зараз... я тільки заберу своє віно... у скрині... сувій полотна...

— Не треба тобі ніякого віна. У мене є все. Будеш, як княгиня, Ганнусю, моя голубко, — сказав парубок.

— Але то моя бабуся виткала... мушу забрати...

Вона метнулася до скрині, взяла сувій полотна під пахву, а ще непомітно кинула за пазуху образок Богородиці, і пішла за своїм коханим. На подвір’ї нетерпляче бив копитом чорний, як ворон, кінь, а з його ніздрів виривалося полум’я. Щойно вони сіли верхи, як кінь рвонув учвал і вихором полетів у напрямку цвинтаря.

— Як той місяць ясно світе, так умерлий мчить, як вітер! — вигукнув покійник. — Не боїшся, Ганнусю, моя голубко?

— Як я можу ся бояти, як зі мнов Пречиста Мати? Їхали далі. За хвилю той знову каже:

— Як той місяць ясно світе, так умерлий мчить, як вітер! Не боїшся, Ганнусю, моя голубко?

— Як я можу ся бояти, як зі мнов Пречиста Мати? Врешті спинилися над могилою Івася. Парубок допоміг дівчині зіскочити з коня і сказав:

— Заходь, Ганнусю, моя голубко.

— Але куди? — здивувалася Ганнуся. — Я не бачу дверей.

— Там під плитою є діра. Як тільки просунеш в неї руку, вона стане широкою, як двері.

Там і справді виднілася щілина, з якої пробивалося тьмяне світло, кидаючи жовтий язичок на траву. Але Ганнуся відповіла:

— Ні-ні, Івасю, я не бачу нічого. Іди ти перший, а я за тобою.

Він таки послухався, нагнувся і просунув руку в отвір. В ту ж мить отвір розширився, і небіжчик спустився в могилу.

— Ходи, Ганнусю, моя голубко!

— Зараз, тільки подам тобі полотно.

І вона подала йому кінчик сувою. Мрець потягнув його до себе, полотно розкручувалося і розкручувалося, і кінця йому не було. Мрець тягнув полотно, а Ганнуся притримувала сувій, аби не надто швидко розкручувався. А тут і півень заспівав. Світло в отворі враз погасло, і могила знову докупи зійшлася.

Ганнуся чимдуж побігла до хати. А коли приїхали з ярмарку батьки, то усе їм розповіла. Батьки пішли на гріб зі священиком, відправили службу Божу і забили в могилу осикового хреста. Після цього упир уже більше дівчини не турбував.

Пригода з упирицею

Олько Кучера вертався пізно возом з млина. Довкола вже панувала глупа ніч, лунало кумкання жаб, хлюпотіла Полтва і шумів очерет. Яскраве сяйво місяця освітлювало дорогу. І довелося йому їхати через один нечистий місток, де завше щось страшило. Олько звісно ж перехрестився, але щойно коні ступили на місток, як просто перед ними пролунало жалібне бекання ягняти. Олько стримав коні, придивляється і справді бачить, що посеред мосту лежить чорне ягня.

«Гм.., — задумався він, — певно, заблукало з отари, треба його забрати до себе, може, хтось за ним зголоситься. А як ні, то моє буде».

От він підняв ягня, поклав на возі позад себе, смикнув віжки і рушив далі.

Ягня лежало тихо, тільки коли-не-коли побекуючи. Але за якийсь час несподівано зірвалося, скочило Олькові на шию і зареготало так шалено, аж мороз пішов по шкірі. Хлопець спробував його скинути, але де там: вчепилося так міцно, що ради не даси. Регоче і каже жіночим голосом:

— Я упириця! Вези мене на цвинтар!

Радий не радий заїхав Олько під браму цвинтаря. Ягня зіскочило з його карку і вмить перетворилося на розпатлану упирицю.

— Можеш собі їхати, — сказала вона. — Але їдь спокійно і не озирайся позад себе, бо буде тобі зле.

Олько цьвохнув батогом, а волосся йому дубом стало, аж шапка сама з голови сповзла. Пробував насадити її — нічого не помогло. Врешті схотів пересвідчитися, чи далеко від’їхав від цвинтаря і озирнувся. І що він бачить? Та сама упириця сидить у нього на мішках і зуби скалить. Ледве живий доїхав до хати. Зіскочив з воза, влетів до хати, а упириця невідомо де й поділася. Після того Олько довго хворів.

Упир і чума

Страшна пошесть чуми запанувала у Львові та околицях, тисячі людей вимерло, а тисячі розбіглося по лісах, шукаючи схрону. Тікали люди не тільки з