Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

я перебуваю у дружніх взаєминах з моєю нареченою і тому міг би часом неправильно зрозуміти її відповіді; однак він міг би її відповіді зрозуміти добре»[162].

Начальник Мюнхенською бази ЦРУ Вільям Гуд згодом писав, що завдання офіцера розвідки полягає в тому, щоб поставити агентів в «умови, за яких вони не можуть приховати нічого – ні найменшої інформації, ні найдрібніших подробиць свого життя», і пояснив, чому це важливо: «Незалежно від мотивів, роль шпигуна – зловжити довірою. Логіка підказує, що людині, яка добровільно або з примусу мусила зрадити, не можна знову довіряти… Підписуючись на роботу, агент може мати якісь застереження, але факт у тому, що купуючи шпигуна, розвідка купує його повністю. Шпіонаж не передбачає жодного натяку на незалежність агента або застереження з його боку. Шпіонаж для шпигуна – дорога одностороння». Коли заходить про «ремесло», методи розвідувальної роботи, жодної різниці між Сходом і Заходом нема, казав Гуд[163]. Начальство Сташинського діяло за шпигунською абеткою, однаковою в усіх розвідках світу, але Богдан явно не вважав свої відносини з КДБ вулицею з одностороннім рухом.

Коли Деймон запропонував йому взяти на побачення з Інґе мікрофон, Богдан охоче підхопив цю ідею, але зазначив, що є проблема. Жучок передає сигнал на відстань до 200 метрів, тому доведеться припаркувати машину прослушки десь під будинком Полів, а він стоїть на віддалі від сусідніх. Машина одразу приверне увагу. Деймон мусив погодитися, і розмова Сташинського з Інґе пройшла без радіосвідків.

Інґе зраділа поверненню свого Йоші. Він казав, що їде у Варшаву аж до літа, і от вирвався додому на Різдво. Це був приємний сюрприз. Доти він надсилав тільки листи, судячи зі штемпелів, з Варшави. (Богдан написав два листи, але перший, переданий кураторам у Москві, щоб його відправили з Варшави, загадковим чином зник і до Берліна так і не дійшов.) Богдан зустрів Інґе після роботи, Святвечір вони провели в товаристві її батьків у селі Дальгов під Західним Берліном. Усім було цікаво послухати про життя у Варшаві, але хлопець не виявляв бажання про це говорити. Після вечері Богдан з Інґе прогулялися до будинку, де вона винаймала кімнату. Там Богдан збирався поговорити з нареченою. Дорогою він спитав Інґе, чи не просив її хтось останнім часом потримати в себе який-небудь пакунок. Вона сказала, що ні. Богдан не хотів, щоб начальство знало, як дівчина відреагує на новини.

Сташинський почав із себе і зізнався, що він не той, за кого себе видавав. Його звати не Йозеф Леман. Насправді він навіть не німець. Він – росіянин. Дівчина була шокована. Богдан хотів пом’якшити удар і уточнив, що не зовсім росіянин – українець. Він так і розраховував: багато німців вважали росіян історичними ворогами й окупантами, а українців сприймали як один зі східноєвропейських народів, завойованих радянською владою. І тут Богдан назвав своє справжнє українське прізвище. Він порушував всі мислимі основи конспірації і йшов всупереч інструкціям – скомпрометував легенду Лемана й назвався справжнім іменем. Замість історії про Штазі Богдан розповів, що працює на КДБ і приїхав не з Варшави, а з Москви. Що там він бачився з самим шефом КДБ і той погодився на їхній шлюб. А підступ у тому, що вона теж має співпрацювати з КДБ.

Інґе розридалася. Те, що вона з родиною пережила під час війни, не викликало любові ні до росіян, ні до Радянського союзу. ЇЇ батька Фріца Поля призвали в німецьку армію, і на початку 1945 року, боячись близького наступу на Берлін, Інґе з матір’ю переїхали в мекленбурзьке містечко Фельдберг на північний схід від столиці. Фельдберг потрапив в радянську окупаційну зону. Міським головою призначали відомого письменника-антифашиста Ганса Фалладу. Радянська сторона часто цитувала його слова: «Мене вразив російський народ… Де і коли армія переможців бувала настільки щедрою і доброю до переможених». Реальна ситуація дуже відрізнялася від романів Фаллади. Інґе пам’ятала, як радянські солдати масово ґвалтування жінок у Фельдберзі. «Найгіршими були монголи, – згадувала вона, – вони ходили в козацьких папахах і носили маленькі батоги». Ймовірно, вона мала на увазі радянських солдат, призваних із Середньої Азії і південного Сибіру, нацистська пропаганда називала таких «азіатів» недолюдьми. Тепер здалося, що Гебельс мав рацію. Матір Інґе зґвалтували тричі. «Не жаліли нікого», – згадувала Інґе. Багато жінок помирали від наруги, але Інґе з матір’ю пережили цю навалу. В переддень Різдва 1945 року Фріц Поль повернувся додому. Його звільнили з британського табору військовополонених. Вдома його чекав сюрприз: кілька місяців тому дружина народила сина, якого назвали теж Фріцем. Фріц-старший не мав жодних причин любити новий режим[164].

Тут уже Інґе охопив не шок, а страх. Богданові запевнення, що це умови його начальства, дівчину не втішили. Інґе одразу відповіла, що про це не може бути й мови – Богдан прекрасно знає, як вона ставиться до комуністичної системи. Та він не відступав: «…Якщо ми будь-що хочемо жити разом, ти мусиш це зробити. Ти мусиш поводитися так, ніби ти пристаєш на їхні пропозиції і згоджуєшся співпрацювати». Інґе не хотіла втратити Богдана, але й співпрацювати з КДБ бажанням не горіла. Вона запропонувала інший план: слід негайно тікати на Захід. Від Дальгова до Західного Берліна кілька кілометрів, і цей варіант не виглядав безглуздим. Але Богдан відмовився: «Я їй сказав, що я цього тепер не можу зробити, але ця можливість залишається для нас у майбутньому. Ми повинні виграти час». Богдан вважав, що підготовка в Москві допоможе їм влаштуватися на Заході. «Я знав, що після нового вишколу мене знову вишлють до Західної Німеччини або до іншої західноєвропейської країни», – розповідатиме він згодом. Богдан запевнив дівчину, що його робота на Заході – справа вже вирішена.

Говорили вони довго. Інґе врешті-решт заспокоїлася. Богдан запевнив, що вона не працюватиме в штаті КДБ і він зробить усе можливе, щоб прикрити її від чекістської роботи. Усе, що від неї треба, – зіграти театральну роль. Він розповів багато правди про себе, але нічого про характер своєї роботи і вбивства. Вбивства все ще лежали тягарем на його душі, але після тривалих роздумів він вирішив не говорити їй всієї правди. Сташинський більше переживав не за себе (вона могла його мимохіть видати), а за Інґе – їй безпечніше було нічого не знати. Врешті-решт дівчина погодилася поїхати з Богданом до Москви й зіграти роль прихильниці радянської влади, готової підтримати чоловіка у важкій, але почесній роботі на варті миру. Вони домовилися нічого не казати батькам і триматися старої легенди – розмова мала лишитися в секреті