Читати книгу - "Homo Deus"

року, влада перейшла до малої групи політичних гравців, чиїм єдиним активом була хороша організація. Румунську революцію було вкрадено самопроголошеним Фронтом національного порятунку, що був димовою завісою для поміркованого крила Комуністичної партії. Цей Фронт не мав жодних реальних зв’язків з натовпом демонстрантів. Він складався з партійних функціонерів середньої руки, очолював його Іон Ілієску, колишній член Центрального комітету Комуністичної партії й колишній голова департаменту пропаганди. Ілієску і його товариші у Фронті національного порятунку назвалися демократичними політиками, проголошуючи з усіх доступних мікрофонів, що вони були лідерами цієї революції, а потім, використовуючи свій багатий досвід і мережу поплічників, захопили контроль над країною і привласнили її ресурси.

У комуністичній Румунії майже все було в державній власності. Демократична Румунія швидко приватизувала свої активи, продаючи їх за договірними цінами колишнім комуністам, які зрозуміли, що відбувається, і гуртом готували собі теплі гніздечка. Урядові компанії, що контролювали національну інфраструктуру й природні ресурси, було продано колишнім партійним функціонерам за цінами сезонного розпродажу, тоді як партійні виконавці скуповували будинки й квартири за копійки.

Іона Ілієску було обрано президентом Румунії, а його колеги стали міністрами, членами парламенту, директорами банків і мультимільйонерами. Нова румунська еліта, що керує країною донині, складається переважно з колишніх комуністів і їхніх сімей. Народ, який ризикував своїми головами в Тімішоарі й Бухаресті, залишився з нічим, бо не знав, як співпрацювати і як створити ефективну організацію для захисту своїх інтересів.

Схожа доля спіткала Єгипетську революцію 2011 року. Те, що телевізор зробив у 1989 році, Facebook і Twitter зробили у 2011-му. Нові засоби масової інформації допомогли масам скоординувати свої дії, тож тисячі людей заповнили вулиці й площі в потрібний момент і скинули режим Мубарака. Проте одна річ зібрати сто тисяч людей на площі Тахрір і зовсім інша — заволодіти політичним механізмом, потиснути потрібні руки у відповідних задніх кімнатах і почати ефективно керувати країною. У результаті, коли Мубарак зійшов зі сцени, демонстранти не змогли заповнити вакуум. Єгипет мав лише два інститути, достатньо організовані для управління країною: армію й асоціацію «Брати-мусульмани». Відтак революцію вкрали спочатку брати-мусульмани, а зрештою — й армія.

Румунські екс-комуністи та єгипетські генерали не були більш розумними чи спритними, аніж будь-який колишній диктатор чи демонстранти в Бухаресті й Каїрі. Їхня перевага полягала у гнучкій співпраці. Вони співпрацювали краще, ніж натовп, і були здатні проявити значно більшу гнучкість, аніж вузьколобі Чаушеску й Мубарак.

ПОЗА СЕКСОМ І НАСИЛЬСТВОМ

Якщо Homo sapiens править світом, бо лише ми можемо гнучко співпрацювати у великих групах, то це підриває нашу віру в священність людських істот. Ми схильні думати, що ми особливі, а отже, заслуговуємо всіляких привілеїв. Як обґрунтування цього, ми вказуємо на значні досягнення нашого виду: ми збудували піраміди й Велику китайську стіну, ми розшифрували структуру атома й молекул ДНК, ми досягли Південного полюса й Місяця. Якби ці досягнення походили від якоїсь унікальної сутності, яку має кожний людський індивід, — скажімо безсмертної душі, — тоді мало б сенс робити священним людське життя. Але оскільки ці тріумфальні звершення фактично є результатом масової співпраці, то менш очевидно, чому вони повинні боготворити окремих індивідів.

Бджолиний вулик має значно більшу силу, аніж окремий метелик, однак це не означає, що завдяки цьому бджола більш благословенна, ніж метелик. Румунська комуністична партія успішно домінувала над дезорганізованим румунським населенням. Чи випливає з цього, що життя члена партії більш священне, ніж життя рядового громадянина? Люди знають, як співпрацювати значно ефективніше, ніж шимпанзе, і саме тому люди запускають космічні кораблі на Місяць, тоді як шимпанзе шпурляють каміння у відвідувачів зоопарку. Чи означає це, що люди є вищими істотами?

Ну, можливо. Це залежить від того, що в першу чергу дає людям змогу так добре співпрацювати. Чому люди самі в змозі будувати такі великі й складні соціальні системи? Соціальна співпраця між більшістю соціальних ссавців, таких як шимпанзе, вовки і дельфіни, ґрунтується на особистому знайомстві. Серед звичайних шимпанзе індивіди йдуть на полювання разом лише після того, як добре пізнали одне одного і встановили соціальну ієрархію. Тому шимпанзе витрачають багато часу на соціальну взаємодію й боротьбу за владу. Коли зустрічаються чужі шимпанзе, вони зазвичай не можуть співпрацювати, замість цього кричать одне на одного, б’ються або чимдуж тікають.

Серед шимпанзе-пігмеїв, відомих також як бонобо, ситуація відрізняється. Бонобо часто використовують секс для зняття напруження в стосунках і зміцнення соціальних зв’язків. Не дивно, що серед них дуже популярні гомосексуальні стосунки. Коли дві чужі групи бонобо зустрічаються, спочатку вони демонструють страх і ворожість, і джунглі сповнюються виттям і вереском. Однак досить скоро жіночі особини однієї групи перетинають чужу територію й запрошують чужинців зайнятися коханням замість війни. Це запрошення зазвичай приймається, і за кілька хвилин потенційне поле бою заповнюється мавпами бонобо, що займаються сексом у майже будь-яких можливих позах, включно зі звисанням з дерев.

Homo sapiens добре знають ці способи організації співпраці. Вони часом утворюють владні ієрархії, як це зазвичай роблять звичайні шимпанзе, а за іншої нагоди зміцнюють соціальні зв’язки за допомогою сексу так само, як бонобо. І все ж особисті знайомства — чи то боротьба, чи злягання — не можуть утворити основи для співпраці у великих масштабах. Ви не можете залагодити кризу боргу Греції, запрошуючи грецьких політиків і німецьких банкірів битися навкулачки або влаштувати оргію. Дослідження свідчать, що Homo sapiens не можуть мати близьких стосунків (ворожих чи любовних) більше ніж із 150 індивідами. Хай що буде тим чинником, який сприяє організовувати масові мережі співпраці людей, але це не близькі стосунки.

Це погана новина для психологів, соціологів, економістів та інших, які намагаються розшифрувати людське суспільство за допомогою лабораторних експериментів. І з організаційних, і з фінансових причин абсолютна більшість експериментів здійснюється на індивідах або на малих групах. Але ж ризиковано екстраполювати поведінку малих груп на динаміку масового суспільства. Нація зі ста мільйонами людей функціонує принципово іншим способом, ніж група зі ста індивідів.

Візьмімо, наприклад, «ультимативну гру» — один з найвідоміших експериментів у поведінковій економіці. Цей експеримент зазвичай проводять на двох особах. Одна з них отримує сто доларів, які повинна поділити між собою і другим учасником будь-яким способом за власним бажанням. Вона може все залишити собі, поділити гроші навпіл чи більшу частину віддати. Другий гравець може робити одне з двох: прийняти запропонований поділ чи повністю відхилити його. Якщо він