Читати книгу - "Айвенго (укр)"

кликати на допомогу, коли бачиш навіть дванадцять ворогів… Адже всю цю наволоч можна розігнати, як осінній вітер жене сухе листя!

– Отакої, пане лицарю… – пробурмотів блазень. – А чи не дасте ви мені поглянути ближче на ваш чарівний ріжок?

– Бери, – знизав плечима лицар, передаючи Вамбі ріг. – Потішся, коли занудився…

Блазень одразу ж начепив на шию дарунок Локслі.

– Ах ти шахрай. – Лицар простяг був руку, але Вамба тієї ж миті схопив повіддя й повернув коня вбік. – Ану віддай мені ріг!

– Сер! У мене він буде цілішим. Кажу ж: коли хоробрість вибирає собі в супутники глупоту, та через уроджене боягузтво голосніше сурмить…

– Багато ж ти собі дозволяєш, Вамбо! Стережися, шахраю, щоб тобі не спробувати моєї залізної рукавиці!

– А, так ви мені погрожуєте? – Блазень знову неспокійно закрутився в сідлі, роззираючись навсібіч. – Ну, тоді вашій звитяжності доведеться самій шукати собі шлях у лісі.

– Ти таки влучив, куди цілився, – охолонувши, зауважив лицар. – Добре, залиш собі ріг, якщо хочеш, та їдьмо швидше.

– А ви мене не ображатимете? – Вамба зострожив коня та обережно наблизився до свого супутника. – Присягніться!

– Слово честі, дурню такий!

– От і добре! Отже, хоробрість і глупота знову дійшли згоди… А тепер, коли дурний блазень заволодів ріжком, нехай хоробрий лицар розправить плечі та непомітно озирнеться. Якщо я не помиляюся, у чагарнику ліворуч від нас – засідка…

– Чому ти так вирішив? Знову ці твої жарти? – Тим не менше лицар кинув швидкий погляд у той бік, куди кивком указав його провідник.

– Я помітив сонячні відблиски на шоломах серед листя. Якби це були чесні мандрівники, вони трималися б дороги, а не вештались кущами. Тутешній лісок – найкраще місце для таких забавок.

– Присягаюся, Вамбо, цього разу ти маєш рацію! – Лицар іще раз пильно вдивився в зарості й опустив забрало.

Тієї ж секунди три стріли, випущені твердою рукою з хащів, ударились об обладунки Чорного Лицаря.

Розділ 35

Одна з них неодмінно вразила б славетного воїна, але опущене сталеве забрало зупинило її політ. Дві інші вдарились об нагрудник і щит.

– Спасибі італійському зброяреві, броня в нього чудова! – вигукнув Чорний Лицар. – Вамбо, вперед!

Він спрямував коня до заростей, звідки відразу ж винеслась група вершників зі списами; і знову лицар залишився неушкодженим – кілька списів, ударившись об його обладунки, розлетілися на друзки, не завдавши йому ані найменшої шкоди, інші не влучили в ціль.

Чорний Лицар трохи підвівся на стременах і громогласно вигукнув:

– Хто ви такі й чого хочете?

У відповідь невідомі вихопили мечі та, волаючи: «Смерть тирану!» – оточили Чорного Лицаря зусібіч.

– Святий Георгію! Ось воно як! У нас тут завелися зрадники! – Із кожним вигуком лицар уражав одного з вершників, легко вишибаючи їх із сідел.

Незабаром нападники почали відступати до заростей, рятуючись від могутньої руки з мечем. Здавалося, Чорний Лицар, як буря лютий, готовий змести все на своєму шляху. Несподівано до загону, що стояв у засідці, прийшла допомога – з-за дерев з’явився невідомий лицар у синіх обладунках. Наблизившись на відстань двадцяти кроків, він метнув свого важкого списа – але не у вершника, а в його коня, і смертельно поранив тварину.

– Удар підступної людини! – закричав Чорний Лицар.

Благородний кінь осів на задні ноги, хитнувся, а потім упав на траву, тягнучи вершника за собою.

Усе сталося так швидко, що Вамба остовпів. Але вже наступної секунди блазень отямився і тричі щосили просурмив у ріг. Гучні звуки відволікли нападників, а Вамба, не розмірковуючи, кинувся допомогти лицареві підвестися на рівні.

– Підступні боягузи! – закричав воїн у синіх обладунках. – Соромтеся! Доб’ємо цих двох! Ви що – злякалися блазенського ріжка?

Знову спалахнув бій, але Чорному Лицареві тепер було важко – його відтіснили від стежки й притисли до товстого стовбура дуба. Він змушений був відбиватися одразу від кількох мечів і сокир, наносячи страшні удари направо й наліво. Тим часом ватажок у синіх обладунках, змінивши спис, спрямував коня до дуба. Іще мить – і його спис із довгим шестигранним наконечником пробив би обладунки лицаря й вирішив результат сутички. Вамба охнув і, скориставшись тим, що про нього всі забули, прожогом кинувся до вершника, на мить присів і блискавичним рухом ножа полоснув по сухожилкам його коня. Наступної секунди нападник разом із конем упав на землю.

Одначе становище Чорного Лицаря від цього не покращилося – він поступово втрачав сили і не мав жодної можливості для маневру. Чисельна перевага була на боці нападників. Можливо, вони й перемогли б лицаря, але раптом у повітрі просвистіла важка стріла, вп’явшись у горло одного з супротивників. За нею інша, третя – і скоро біля підніжжя дуба у безладі валялося кілька тіл. А із заростей показалися лісові стрільці на чолі з Локслі, якого супроводжував відлюдник, що гарчав від люті.

Іще мить – і все було скінчено. Останній противник впав від руки Чорного Лицаря. Той стомлено випростався, опустив скривавлений меч і прихилився до стовбура дуба. Навколо валялися мертві злодії та стогнали поранені. Лицар гордо скинув голову і промовив, звертаючись до лісових братів:

– Дякую вам, друзі! Але ще до того, як я зможу гідно висловити вам свою вдячність за вчасну допомогу, хотілося б поглянути ближче – хто він, цей підступний ворог, що напав стиха, як найманий убивця, і злякався чесного двобою. Нумо, Вамбо, підніми забрало в цього воїна в синіх обладунках!

Блазень, пристрибуючи, помчав до придавленого конем ватажка, вигукуючи:

– Послужу тобі, сміливцю, зброєносцем, як уже послужив стайничим; я зсадив тебе з коня, а тепер звільню твою голову від залізної…

Із цими словами Вамба стягнув шолом із голови лицаря і кинув його вбік, немов діряве відро. Відкрилися сиві лахматі кучері та обличчя, побачивши яке Чорний Лицар на якийсь час онімів.

– Вальдемар Фіц-Урс! – нарешті вкрай здивовано вимовив він. – Що ж могло змусити порядну людину, близьку до королівського двору й уславлену замолоду ратними подвигами, взятися до такої брудної справи?

– Ричарде! Ти сліпий! І нічого не тямиш у людях… Серед тих, хто тебе оточував і оточує, завжди було чимало таких, якими рухають честолюбство й жага помсти… – почулася похмура відповідь.

– Але я ніколи не ображав тебе, чому ж ти говориш про помсту?

– Невже для високородного нормана не образа, коли король не приймає його дочку? – Вальдемар Фіц-Урс відвів очі.

– Твоя дочка? Ось так привід для кривавої розправи!.. Залиште нас! – повернувся Чорний Лицар до стрільців. – Мені треба побесідувати з цим дворянином віч-на-віч… Скажи мені правду, Вальдемаре, що